Глава 20 - Ніч на дикій планеті

Нейя

— Горден, ну як? Вдалося знайти щось цікаве?

Чекали ми його години дві, але ніхто не нарікав на витрачений час — всі розуміли, що завдання потрібно виконати і що краще за Гордена це ніхто не зробить. А поки його не було, ми підчищали запаси їжі.

Горден, який ішов увесь замазаний чи то соком рослин, чи то якоюсь технічною мастилою, мовчки підняв руку. Між пальцями висів старий металевий медальйон — на ньому чітко виднілася емблема Академії.

— От і все, що лишилося від екіпажу? — хмикнув Брейк.

— Не драматизуй, — відмахнувся Горден. — Просто хтось із курсантів загубив його років двадцять тому.

— А я вже хотів історію про привидів.

— Ти завжди хочеш історію про привидів.

— Бо вони цікавіші за лекції.

Лише посміхнулася. Добре, що все закінчилося без пригод. Ми знову рушили вперед.

Позаду залишилися привал, їжа і можливість хоч трохи посидіти. Ноги вже давно гуділи від утоми, плечі нили під вагою рюкзака, а попереду чекали ще кілометри шляху. Але чим довше ми йшли, тим менше зверталася увага на втому.

Чим довше ми йшли лісом, тим більше я розуміла, що цей марш-кидок мені навіть подобається. Так, спочатку було важко. Комахи кусалися. Коріння постійно намагалося підставити підніжку. Одяг липнув до тіла від спеки та вологи. Але якщо перестати думати про втому й озирнутися навколо...

Ліс був прекрасним. Проміння Оріони пробивалося крізь величезні крони золотими стовпами світла — ковзало по стовбурах, листю та корінню, перетворюючи звичайний ліс на щось майже казкове. Десь високо над нами співали невідомі птахи. У повітрі пахло вологою землею, рослинами й нагрітою корою.

Підняла голову. Гігантське дерево губилося десь у височині, а його крона майже повністю закривала небо. І вперше за довгий час захотілося не поспішати вперед, а просто зупинитися й подивитися навколо. Зітхнула і поправила лямку рюкзака.

Оріона повільно хилилася до горизонту, заливаючи ліс золотавим світлом. Це означало, що скоро почнемо шукати місце для ночівлі. І, чесно кажучи, вчасно — у дехого вже закінчилися пайки, у більшості майже не залишилося води, та й виглядали курсанти вже не так бадьоро, як зранку. Навіть Пірс жартував менше. А це вже був тривожний знак.

Пірс, який ішов попереду з картою в руках, уважно щось вивчав, час від часу звіряючись із навколишнім лісом. Якщо чесно, я б так не змогла. Стежити за цілою групою, роздавати команди, вирішувати проблеми — і при цьому ще жартувати. Як би не дратувало його дурне почуття гумору, таланту лідера в Пірса не віднімеш. Курсанти слухали. Навіть ті, кому це не подобалося.

Поправивши волосся, яке через спеку почало липнути до шиї, швидко зібрала його у вузол. Духота стояла неймовірна. Повітря було густим і вологим настільки, що здавалося, його можна торкнутися рукою. Навіть у тіні величезних дерев спека нікуди не зникала. По спині давно стікали краплі поту, а форма неприємно липла до тіла.

— Так, ось тут і зупинимося на ночівлю. Оріона вже віддає останні промені, скоро стемніє. Потрібно виставляти чергування.

По групі прокотився полегшений видих.

— А купатися тут можна? — одразу поцікавилася Віарі, дивлячись на невелике озеро неподалік.

Пірс хитро посміхнувся. — Можна. Навіть потрібно.

Кілька курсантів одразу пожвавилися.

— Але обережно. У воді живуть водяні грозми.

Запала тиша.

— А що таке грозми? — насторожено запитав Люк.

На нього одразу обернулося кілька десятків здивованих поглядів.

— Тільки не кажи, що ти проспав лекцію, — простогнала Аіша.

— Не спав!

— Тоді як умудрився не запам'ятати грозмів?

Люк невпевнено знизав плечима. Я похитала головою. Грозмів пам'ятали всі. Величезні водяні вужі з потужними щелепами, здатними перекусити руку дорослої істоти. На щастя, вдень вони менш активні й рідко нападають першими.

— Та не хвилюйтеся, — відмахнувся Пірс. — Дорослих особин тут бути не повинно.

— А недорослі?

— Недорослі теж можуть відкусити руку.

— ПІРС!

— Що? Ви ж хотіли чесну відповідь.

Оглянувшись навколо, знайшла затишне місце під корінням одного з гігантських дерев. Товсті корені здіймались над землею майже на зріст людини, утворюючи щось на кшталт природного укриття. Недовго думаючи, я перекинула спальний мішок через один із виступів, створюючи подобу навісу, а під себе натягала сухого листя та м'якого моху.

Вийшло не надто красиво, зате спина вночі не лежатиме на голій землі. Оцінивши свою роботу, задоволено кивнула.

Потім я глянула на навколишні кущі — і одразу згадала про місцевих мурах.

Судячи з розмірів усього іншого в цьому лісі, вони цілком могли за ніч обгризти до кісток. Не бажаючи перевіряти цю теорію на практиці, вирушила шукати шушшашчу траву.

Далеко ходити не довелося. За кілька хвилин знайшла цілу заросль тонких сріблясто-зелених стебел. Щойно торкнулась одного з них, трава почала тихо шурхотіти, ніби шелестіла сама собою — саме через цей звук вона й отримала свою назву. Нарвавши цілий оберемок, повернулась до свого тимчасового житла й розклала траву навколо лежанки. Повітря одразу наповнив гіркуватий різкий аромат.

Зате тепер можна було сподіватися, що до ранку не з'їдять ні мурахи, ні жуки, ні якась інша місцева живність. Принаймні не дрібна. За більшу відповідати не бралася.

Люк зайняв сусідній виступ кореня, але нічого вигадувати не став — просто кинув спальний мішок на землю, скинув рюкзак поруч і з таким стогоном упав усередину, ніби пройшов не сорок кілометрів, а всі чотириста.

— Помираю…

— Ти це кажеш уже години три, — зауважила, розкладаючи шушшашчу траву.

— Бо процес довгий.

Фиркнула. Люк навіть ока не розплющив.

— Якщо не прокинуся вранці, передай Амбу, що він жахливий сусід.

— Сам передаси.

— Ні. Надто втомився.

— Драматизуєш.

— Анітрохи.