Авіалона

Глава 15 — Зникла безвісти

Я злобно прочісувала волосся.

На сніданку Люка не було. Ховається, квіппі малий? Ну-ну. Довго в кімнаті не просидиш — витягну все і розкажеш як умудрився в перший день з кимось побитись.

Кинувши гребінець на стіл, зиркнула на двері.

Після вчорашнього коли до мене заговорила Аіша вже подумала що вона змирилась із тим що я її сусідка і ми зможемо жити мирно. Але ні. Акт доброти від неї закінчився ще на вчорашніх словах. Сьогодні знову мовчали.

Глянувши на розклад побачила першим у списку — Самооборона і фізична підготовка. Заняття на зовнішньому полігоні а до нього ще треба добиратись. Добре що тут хоча б ліфти є. Тому можна спробувати щастя ще раз — і все-таки відловити цього довбоящера.

Натягнувши спортивну форму, невдоволено глянула у дзеркало.

Темна тканина щільно облягала тіло підкреслюючи талію сильніше ніж хотілось би. Провела долонями по боках ніби намагаючись розгладити той дивний внутрішній дискомфорт.

Не звикла до такого. У притулку вдягала подібне хіба під час тренувань коли точно знала що ніхто не побачить — а не розгулювала в цьому перед цілою Академією.

Тканина ще й виявилась підозріло зручною — м'яка, еластична, зовсім не сковувала рухів. І це дратувало ще більше. Бо частина вже починала розуміти чому всі тут так спокійно ходять у подібному.

Тяжко зітхнувши, швидко зав'язала волосся у високий хвіст. Світлі пасма ковзнули по плечах перш ніж остаточно зібрались угору.

Двері кімнати з тихим шипінням відчинились випускаючи у довгий металевий коридор. Десь удалині світились смуги білої підсвітки а під стелею рівномірно гуділа вентиляція. Повітря тут завжди пахло металом, озоном і ще чимось дивно стерильним.

Попрямувала в бік боксу Люка все ще сподіваючись застукати цього придурка всередині. Якщо знову сховався — клянусь витягну навіть із вентиляції.

Глянувши на темні решітки під стелею мимоволі згадала Рейка.

Цікаво… він і справді постійно лазить у вентиляції?

Після всього що вже бачила в цій Академії це навіть не звучало чимось неможливим.

Вже майже дійшла до боксу Люка коли почула голоси за рогом.

Мимоволі пригальмувала й швидко сховалась за автоматом зі снеками.

Біля дверей стояв Амб — а навпроти нього якийсь першокурсник. Хлопець нервово переступав із ноги на ногу але вперто намагався тримати нахабний вигляд.

— Я не розумію чого він взагалі на нас наїхав, — буркнув той. — Ми йому нічого не зробили. Це все він сам почав.

Амб мовчки дивився на нього зверху вниз.

— Сам?

— Ну да. Ми взагалі мирно стояли. А цей псих одразу кинувся.

В останньому слові вже прозвучала насмішка.

Амб різко схопив його за шиворот і втиснув у стіну так швидко що аж сіпнулась за автоматом.

— Ще раз підійдете до нього — і я вам руки повідкручую. Зрозумів?

Першокурсник нервово ковтнув — але майже одразу спробував нахабно всміхнутись.

— Ей, ти чого так заводишся? Ми ж друзі.

Амб тільки сильніше стиснув пальці на його формі.

— Не наглій.

Хлопець примружився.

— Думаєш раз ректор був другом твого папаші то в тебе тепер привілеї? Не забувай — за твоєю спиною вже нема клану.

На секунду повітря ніби стало важчим.

Амб повільно нахилився ближче — і від його голосу навіть по моїй спині пробіг холодок.

— Тим паче.

Пальці на шивороті стиснулись сильніше.

— За моєю спиною більше нікого нема. І мені нема кого втрачати.

Його темні очі холодно блиснули.

— Так що тепер можу розвернутись на повну.

На кілька секунд запала важка тиша.

Першокурсник криво всміхнувся — вже не так впевнено як раніше.

— Ну… як знаєш.

Амб різко відпустив його — і той мало не перечепився об власні ноги. Вже відходячи, хлопець раптом кинув через плече:

— То тобі виходить і не потрібна інформація про клан Голодних Рокхів?

Амб завмер.

Навіть із-за автомата було помітно як напружились його плечі.

Першокурсник повільно розтягнув губи в посмішці.

— Бо я взагалі-то міг би її продати.

Амб кілька секунд мовчав дивлячись на нього так ніби вирішував — вдарити зараз чи трохи пізніше.

— Потім поговоримо, — холодно кинув він. — А тепер вали звідси.

Хлопець фиркнув поправляючи пом'ятий комір форми.

— Грубіян. Яким був — таким і залишився.

Почувши як кроки почали віддалятись коридором, нарешті тихо видихнула — і вже хотіла вийти з-за автомата щоб все-таки витягти Люка з кімнати коли переді мною виросла тінь.

Аж здригнулась.

Амб стояв зовсім близько.

У білій формі Академії виглядав зовсім інакше ніж у сірій. Тепер вже не нагадував пірата чи вуличного бійця. Скоріше — когось із тих самих спадкоємців старих родів про яких постійно гуділи в Академії.

І судячи з тієї розмови — його сім'я й справді була далеко не звичайною.

Темні очі ковзнули по мені.

— Підслуховуємо?

— Я? Ні, ні в якому разі! — одразу випалила. — Шукаю Люка.

— Нема. Кудись пішов.

Після короткої паузи Амб трохи нахилив голову вбік.

— Ти занадто голосно дихаєш.

Кліпнула.

— Що?

— Пам'ятай — у Шахі чудовий слух. Контролюй дихання поруч із ними.

Сказав коротко й буденно ніби це була звичайна річ про яку всі мали знати.

А потім просто розвернувся й пішов далі коридором.