Глава 15 — Зникла безвісти

Я злобно прочісувала волосся.

На сніданку Люка не було.

Ховається квіппі малий? Ну-ну. Довго в кімнаті не просидиш — витягну все і розкажеш як умудрився в перший день з кимось побитись.

Кинувши гребінець на стіл зиркнула на двері.

Після вчорашнього коли до мене заговорила Аіша вже подумала що вона змирилась із тим що я її сусідка і ми зможемо жити мирно. Але ні. Акт доброти від неї закінчився ще на вчорашніх словах. Сьогодні знову мовчали.

Глянувши на розклад побачила першим у списку — Самооборона і фізична підготовка. Заняття на зовнішньому полігоні а до нього ще треба добиратись.

Добре що тут хоча б ліфти є. Тому можна спробувати щастя ще раз — і все-таки відловити цього довбоящера.

Натягнувши спортивну форму невдоволено глянула у дзеркало. Темна тканина щільно облягала тіло підкреслюючи талію сильніше ніж хотілось би. Провела долонями по боках ніби намагаючись розгладити той дивний внутрішній дискомфорт.

Не звикла до такого. У притулку вдягала подібне хіба під час тренувань коли точно знала що ніхто не побачить — а не розгулювала в цьому перед цілою Академією. Тканина ще й виявилась підозріло зручною — м'яка еластична зовсім не сковувала рухів. І це дратувало ще більше. Бо частина вже починала розуміти чому всі тут так спокійно ходять у подібному.

Тяжко зітхнувши швидко зав'язала волосся у високий хвіст. Світлі пасма ковзнули по плечах перш ніж остаточно зібрались угору.

Двері кімнати з тихим шипінням відчинились випускаючи у довгий металевий коридор. Десь удалині світились смуги білої підсвітки а під стелею рівномірно гуділа вентиляція. Повітря тут завжди пахло металом озоном і ще чимось дивно стерильним.

Попрямувала в бік боксу Люка все ще сподіваючись застукати цього придурка всередині.

Якщо знову сховався — клянусь витягну навіть із вентиляції.

Глянувши на темні решітки під стелею мимоволі згадала Рейка.

Цікаво — він і справді постійно лазить у вентиляції? Після всього що вже бачила в цій Академії це навіть не звучало чимось неможливим.

Вже майже дійшла до боксу Люка коли почула голоси за рогом. Мимоволі пригальмувала й швидко сховалась за автоматом зі снеками.

Біля дверей стояв Амб — а навпроти нього якийсь першокурсник. Хлопець нервово переступав із ноги на ногу але вперто намагався тримати нахабний вигляд.

— Я не розумію чого він взагалі на нас наїхав, — буркнув той. — Ми йому нічого не зробили. Це все він сам почав.

Амб мовчки дивився на нього зверху вниз.

— Сам?

— Ну да. Ми взагалі мирно стояли. А цей псих одразу кинувся.

В останньому слові вже прозвучала насмішка.

Амб різко схопив його за шиворот і втиснув у стіну так швидко що аж сіпнулась за автоматом.

Швидкий.

— Ще раз підійдете до нього — і я вам руки повідкручую. Зрозумів?

Першокурсник нервово ковтнув — але майже одразу спробував нахабно всміхнутись.

— Ей ти чого так заводишся? Ми ж друзі.

Амб тільки сильніше стиснув пальці на його формі.

— Не наглій.

Хлопець примружився.

— Думаєш раз ректор був другом твого папаші то в тебе тепер привілеї? Не забувай — за твоєю спиною вже нема клану.

На секунду повітря ніби стало важчим.

Амб повільно нахилився ближче — і від його голосу навіть по моїй спині пробіг холодок.

— Тим паче.

Пальці на шивороті стиснулись сильніше.

— За моєю спиною більше нікого нема. І мені нема кого втрачати.

Його темні очі холодно блиснули.

— Так що тепер можу розвернутись на повну.

На кілька секунд запала важка тиша.

Першокурсник криво всміхнувся — вже не так впевнено як раніше.

— Ну… як знаєш.

Стояла за автоматом і не дихала. Амб захищав Люка. Цей факт вкладався в голові з великими труднощами — але заперечити його було важко.

Амб різко відпустив його — і той мало не перечепився об власні ноги. Вже відходячи хлопець раптом кинув через плече:

— То тобі виходить і не потрібна інформація про клан Голодних Рокхів?

Амб завмер.

Навіть із-за автомата було помітно як напружились його плечі.

Першокурсник повільно розтягнув губи в посмішці.

— Бо я взагалі-то міг би її продати.

Амб кілька секунд мовчав дивлячись на нього так ніби вирішував — вдарити зараз чи трохи пізніше.

— Потім поговоримо, — холодно кинув він. — А тепер вали звідси.

Хлопець фиркнув поправляючи пом'ятий комір форми.

— Грубіян. Яким був — таким і залишився.

Почувши як кроки почали віддалятись коридором нарешті тихо видихнула — і вже хотіла вийти з-за автомата щоб все-таки витягти Люка з кімнати коли переді мною виросла тінь.

Аж здригнулась.

Амб стояв зовсім близько. У білій формі Академії виглядав зовсім інакше ніж у сірій. Тепер вже не нагадував пірата чи вуличного бійця. Скоріше — когось із тих самих спадкоємців старих родів про яких постійно гуділи в Академії.

І судячи з тієї розмови — його сім'я й справді була далеко не звичайною.

Темні очі ковзнули по мені.

— Підслуховуємо?

— Я? Ні ні в якому разі! — одразу випалила. — Шукаю Люка.

— Нема. Кудись пішов.

Після короткої паузи Амб трохи нахилив голову вбік.

— Ти занадто голосно дихаєш.

Кліпнула.

— Що?

— Пам'ятай — у Шахі чудовий слух. Контролюй дихання поруч із ними.

Сказав коротко й буденно ніби це була звичайна річ про яку всі мали знати. А потім просто розвернувся й пішов далі коридором.

Так і залишилась стояти біля автомата дивлячись йому вслід.

Що це взагалі зараз було. Амб захищав Люка. Амб дав мені пораду. Амб не намагався мене вбити. Переставала хоч щось розуміти. Що відбувається між Люком і Амбом — і в який момент усе почало так дивно змінюватись.