Глава 14 -Куратор

Так я заблукала.

Думки про того високого незнайомця настільки відволікли, що звернула не туди. Коридори й без того були заплутані, а карта в якийсь момент взагалі почала показувати маршрут прямо крізь стіну — довелось покрутитись у сусідніх секторах, поки нарешті не вийшла в потрібний коридор.

Вже ближче до точки призначення, вимкнула карту. Тепер орієнтуватись можна було й по шуму. Галас стояв такий, що стало зрозуміло — майже прийшла.

Моя група виявилась доволі великою. Десь під сорок курсантів. І це була тільки внутрішня розвідка — існувала ще й окрема група зовнішньої.

Підійшовши ближче, помітила, що аудиторія все ще закрита. Не знаючи, куди себе подіти, відійшла в куток і почала уважно розглядати майбутніх одногрупників.

Нарахувавши аж п'ять Соларіанців, чесно здивувалась. Ці недо-гуманоїди взагалі не асоціювались із внутрішньою розвідкою. Вони більше нагадували живі рослини, ніж нормальних істот. Хоча сильні сторони в них були.

Ще кілька Фелірексів теж трохи дивували. Вони зазвичай більше тяжіли до творчих професій, ніж до військових. З них виходили чудові артисти й кумири — увагу на собі вони тримати вміли ідеально.

Десяток Шахі і п'ятнадцять Сіко вже не здивували. Сіко воєнщину любили завжди. А Шахі взагалі б назвала природженими розбійниками — хоча підкорятись старшим вони вміли прекрасно, тому й у військовій структурі приживались добре.

Решту місць між собою поділили Ліанаруми й Морвейни.

І саме один із Морвейнів раптом направився прямо до неї.

Навіть озирнулась назад, щоб переконатись, що він іде саме до мене і позаду нікого немає. Відступати було вже нікуди.

Мимоволі насторожилась — із цікавістю чекаючи, що ж йому потрібно.

Морвейн відштовхнувся плечем від стіни й повільно рушив просто до неї. Його кроки були тихими. Надто тихими для когось такого високого. Здавалося, ніби він не йшов, а ковзав підлогою.

Тепер зблизька він виглядав ще дивніше. Шкіра темна болотяного відтінку — ніби під нею проростали тонкі жилки моху чи грибниці. На шиї й біля скронь виднілись дрібні світлі візерунки, схожі на тріщини, в яких ледь помітно світились спори.

Яскраво-червоне волосся було майже повністю зібране назад у складні тонкі коси. Виголені скроні відкривали гострі вуха з металевими кільцями й маленькими пластинами-датчиками. Частина кіс стягнута у вузол на потилиці, решта спадала вниз по спині темно-червоними шнурами.

Форма Академії сиділа на ньому недбало, але дивно красиво. Світлий кітель трохи розстібнутий на шиї, рукави закочені до ліктів, а на чорному ремені висіли маленькі металеві капсули зі спорами чи якимись реагентами.

І пахло від нього дивно. Не потом чи хімією. Вологою землею після дощу. Мохом. Лісом. Зовсім не те, чого очікувала від Морвейна в металевих коридорах космічної станції.

Його жовтуваті очі ковзнули по мені зверху вниз — затримались на хвості, золотих очах, вухах. Ніби він не просто дивився. Ніби збирав інформацію.

А потім кутик його губ ледь смикнувся.

— Ти так дивишся, ніби вже придумала, як мене вбити. Це навіть трохи лестить.

— Просто цікавлюсь новими одногрупниками.

— Тоді я перший одногрупник, яким ти зацікавилась. Як тебе звати?

— Нейя. А ти…

— Нейя Верн, — спокійно перебив він. — Чув про тебе.

І вже зовсім інакше — майже з цікавістю:

— Сирота з АСТРА-9. Золоті очі. Зовнішня розвідка.

Він трохи нахилив голову.

— Цікавий набір.

Трохи ошалівши від напору, здивовано глянула на нього.

— А ти так і не відповів. Як тебе звати?

— Рейк, — коротко кинув він. — Просто Рейк.

— Боляче було?

— Від чого?

— Ну… втрати батьків.

— Я їх не пам'ятаю.

— А золоті очі… знаєш, хто були батьки?

— Я не… — розгублено проговорила.

Рейк лише кивнув — ніби її мовчання вже сказало йому достатньо.

Він кілька секунд мовчки дивився — а потім раптом тихо пирхнув собі під ніс.

— Скучна ти.

Аж кліпнула.

— Що?

— Ну правда скучна, — абсолютно спокійно повторив Рейк. — Хоча тут майже всі такі. У кожного якась дрібна таємничка трагедія чи "важке минуле", яке вони носять із таким виглядом, ніби це щось особливе.

Його голос був лінивим — але очі уважно спостерігали за моєю реакцією.

— Ось наприклад, — він легко кивнув кудись у бік групи. — Бачиш того Шахі біля дверей? Третього зліва.

Машинально глянула. Темноволосий хлопець саме про щось сперечався з друзями.

— Його сім'я офіційно володіє транспортною компанією, — продовжив Рейк, так ніби говорив про погоду. — А неофіційно — перевозить зброю через зовнішні сектори. Причому половину поставок здають конкурентам власного клану.

Повільно перевела погляд назад на нього.

— Звідки ти…

— Сонечко, — перебив він із легкою усмішкою, — якщо довго сидіти в вентиляції, чуєш дуже цікаві речі.

Стало трохи не по собі. А він, схоже, тільки веселився.

— А он та Фелірекса, — тепер він кивнув у інший бік, — три рази провалювала вступні тести. Її сюди пропхнув дядько з військового сектору. І тепер вона панічно боїться, що хтось дізнається.

Вже не знала, чи він жартує, чи говорить серйозно. Найгірше було те — звучало це занадто правдоподібно.

Він нахилився трохи ближче.

— Тому не переживай так через свої золоті очі. Тут майже кожен ховає щось цікавіше.

Запах лісу став трохи сильнішим. І чомусь — зовсім несподівано — стало трохи важче тримати звичний байдужий вираз обличчя.

— Я НІЧОГО НЕ ПРИХОВУЮ! — уже з роздратуванням повторила.

Кілька курсантів поруч одразу озирнулись.

Рука машинально потягнулась до капюшона — і схопила повітря. Форма Академії капюшона не мала.

Відчула, як хвіст нервово смикнувся за спиною. Рейк опустив погляд саме на нього. І посміхнувся ширше. Не зло. Гірше. Наче його це щиро веселило.