Глава 14 -Куратор

Так я заблукала.

Думки про того високого незнайомця настільки відволікли що звернула не туди. Коридори й без того були заплутані а карта в якийсь момент взагалі почала показувати маршрут прямо крізь стіну — довелось покрутитись у сусідніх секторах поки нарешті не вийшла в потрібний коридор.

Вже ближче до точки призначення вимкнула карту. Тепер орієнтуватись можна було й по шуму. Галас стояв такий що стало зрозуміло — майже прийшла.

Моя група виявилась доволі великою. Десь під сорок курсантів. І це була тільки внутрішня розвідка — існувала ще й окрема група зовнішньої.

Підійшовши ближче помітила що аудиторія все ще закрита. Не знаючи куди себе подіти відійшла в куток і почала уважно розглядати майбутніх одногрупників.

Нарахувавши аж п'ять Соларіанців чесно здивувалась. Ці недо-гуманоїди взагалі не асоціювались із внутрішньою розвідкою. Вони більше нагадували живі рослини ніж нормальних істот. Хоча сильні сторони в них були.

Ще кілька Фелрексів теж трохи дивували. Вони зазвичай більше тяжіли до творчих професій ніж до військових. З них виходили чудові артисти й кумири — увагу на собі вони тримати вміли ідеально.

Десяток Шахі і п'ятнадцять Сіко вже не здивували. Сіко воєнщину любили завжди. А Шахі взагалі б назвала природженими розбійниками — хоча підкорятись старшим вони вміли прекрасно тому й у військовій структурі приживались добре.

Решту місць між собою поділили Лінаріуми й Морвейни.

І саме один із Морвейнів раптом направився прямо до неї.

Навіть озирнулась назад щоб переконатись що він іде саме до мене і позаду нікого немає. Відступати було вже нікуди.

Мимоволі насторожилась — із цікавістю чекаючи що ж йому потрібно.

Морвейн відштовхнувся плечем від стіни й повільно рушив просто до неї. Його кроки були тихими. Надто тихими для когось такого високого. Здавалося ніби він не йшов а ковзав підлогою.

Тепер зблизька він виглядав ще дивніше. Шкіра темна болотяного відтінку — ніби під нею проростали тонкі жилки моху чи грибниці. На шиї й біля скронь виднілись дрібні світлі візерунки схожі на тріщини в яких ледь помітно світились спори.

Яскраво-червоне волосся було майже повністю зібране назад у складні тонкі коси. Виголені скроні відкривали гострі вуха з металевими кільцями й маленькими пластинами-датчиками. Частина кіс стягнута у вузол на потилиці решта спадала вниз по спині темно-червоними шнурами.

Форма Академії сиділа на ньому недбало але дивно красиво. Світлий кітель трохи розстібнутий на шиї рукави закочені до ліктів а на чорному ремені висіли маленькі металеві капсули зі спорами чи якимись реагентами.

І пахло від нього дивно. Не потом чи хімією. Вологою землею після дощу. Мохом. Лісом. Зовсім не те чого очікувала від Морвейна в металевих коридорах космічної станції.

Його жовтуваті очі ковзнули по мені зверху вниз — затримались на хвості золотих очах вухах. Ніби він не просто дивився. Ніби збирав інформацію.

А потім кутик його губ ледь смикнувся.

— Ти так дивишся ніби вже придумала як мене вбити. Це навіть трохи лестить.

— Просто цікавлюсь новими одногрупниками.

— Тоді я перший одногрупник яким ти зацікавилась. Як тебе звати?

— Нейя. А ти…

— Нейя Верн, — спокійно перебив він. — Чув про тебе.

І вже зовсім інакше — майже з цікавістю:

— Сирота з АСТРА-9. Золоті очі. Зовнішня розвідка.

Він трохи нахилив голову.

— Цікавий набір.

Трохи ошалівши від напору здивовано глянула на нього.

— А ти так і не відповів. Як тебе звати?

— Рейк, — коротко кинув він. — Просто Рейк.

— Боляче було?

— Від чого?

— Ну… втрати батьків.

— Я їх не пам'ятаю.

— А золоті очі… знаєш хто були батьки?

— Я не… — розгублено проговорила.

Рейк лише кивнув — ніби її мовчання вже сказало йому достатньо.

Він кілька секунд мовчки дивився — а потім раптом тихо фиркнув собі під ніс.

— Скучна ти.

Аж кліпнула.

— Що?

— Ну правда скучна, — абсолютно спокійно повторив Рейк. — Хоча тут майже всі такі. У кожного якась дрібна таємничка трагедія чи "важке минуле" яке вони носять із таким виглядом ніби це щось особливе.

Його голос був лінивим — але очі уважно спостерігали за моєю реакцією.

— Ось наприклад, — він легко кивнув кудись у бік групи. — Бачиш того Шахі біля дверей? Третього зліва.

Машинально глянула. Темноволосий хлопець саме про щось сперечався з друзями.

— Його сім'я офіційно володіє транспортною компанією, — продовжив Рейк так ніби говорив про погоду. — А неофіційно — перевозить зброю через зовнішні сектори. Причому половину поставок здають конкурентам власного клану.

Повільно перевела погляд назад на нього.

— Звідки ти…

— Сонечко, — перебив він із легкою усмішкою, — якщо довго сидіти в вентиляції люди починають розповідати дуже цікаві речі.

Стало трохи не по собі. А він схоже тільки веселився.

— А он та Фелрекса, — тепер він кивнув у інший бік, — три рази провалювала вступні тести. Її сюди пропхнув дядько з військового сектору. І тепер вона панічно боїться що хтось дізнається.

Вже не знала чи він жартує чи говорить серйозно. Найгірше було те — звучало це занадто правдоподібно.

Він нахилився трохи ближче.

— Тому не переживай так через свої золоті очі. Тут майже кожен ховає щось цікавіше.

Запах лісу став трохи сильнішим. І чомусь — зовсім несподівано — стало трохи важче тримати звичний байдужий вираз обличчя.

— Я НІЧОГО НЕ ПРИХОВУЮ! — уже з роздратуванням повторила.

Кілька курсантів поруч одразу озирнулись.

Рука машинально потягнулась до капюшона — і схопила повітря. Форма Академії капюшона не мала.

Відчула як хвіст нервово смикнувся за спиною. Рейк опустив погляд саме на нього. І посміхнувся ширше. Не зло. Гірше. Наче його це щиро веселило.