Глава 14 -Куратор

“Так, я заблукала.” 

Думки про того високого незнайомця настільки відволікли що звернула не туди. Коридори й без того були заплутані, а карта в якийсь момент взагалі почала показувати маршрут прямо крізь стіну — довелось покрутитись у сусідніх секторах поки нарешті не вийшла в потрібний коридор. 

Вже ближче до точки призначення вимкнула карту. 

Тепер орієнтуватись можна було й по шуму. 

Галас стояв такий що стало зрозуміло — майже прийшла. 

Моя група виявилась доволі великою. Десь під сорок курсантів. І це була тільки внутрішня розвідка — існувала ще й окрема група зовнішньої. 

Підійшовши ближче, помітила що аудиторія все ще закрита. 

Не знаючи куди себе подіти, відійшла в куток і почала уважно розглядати майбутніх одногрупників. 

Нарахувавши аж п'ять Соларіанців, чесно здивувалась. Ці недо-гуманоїди взагалі не асоціювались із внутрішньою розвідкою. Вони більше нагадували живі рослини ніж нормальних істот. Хоча сильні сторони в них були. 

Ще кілька Фелрексів теж трохи дивували. Вони зазвичай більше тяжіли до творчих професій ніж до військових. Із них виходили чудові артисти й кумири — увагу на собі вони тримати вміли ідеально. 

Десяток Шахі і п'ятнадцять Сіко вже не здивували. Сіко воєнщину любили завжди. А Шахі взагалі б назвала природженими розбійниками — хоча підкорятись старшим вони вміли прекрасно тому й у військовій структурі приживались добре. 

Решту місць між собою поділили Лінаріуми й Морвейни. 

І саме один із Морвейнів раптом направився прямо до мене. 

Навіть озирнулась назад щоб переконатись що він іде саме до мене і позаду нікого немає. 

Відступати було вже нікуди. 

Мимоволі насторожилась — із цікавістю чекаючи що ж йому потрібно. 

Морвейн відштовхнувся плечем від стіни й повільно рушив просто до мене. Його кроки були тихими. Надто тихими для когось такого високого. Здавалося ніби він не йшов а ковзав підлогою. 

Тепер зблизька він виглядав ще дивніше. 

Шкіра темна болотяного відтінку — ніби під нею проростали тонкі жилки моху чи грибниці. На шиї й біля скронь виднілись дрібні світлі візерунки схожі на тріщини в яких ледь помітно світились спори. 

Яскраво-червоне волосся було майже повністю зібране назад у складні тонкі коси. Виголені скроні відкривали гострі вуха з металевими кільцями й маленькими пластинами-датчиками. Частина кіс стягнута у вузол на потилиці, решта спадала вниз по спині темно-червоними шнурами. 

Форма Академії сиділа на ньому недбало але дивно красиво. Світлий кітель трохи розстібнутий на шиї, рукави закочені до ліктів, а на чорному ремені висіли маленькі металеві капсули зі спорами чи якимись реагентами. 

І пахло від нього… дивно. Не потом чи хімією. Вологою землею після дощу. Мохом. Лісом. 

Його жовтуваті очі ковзнули по мені зверху вниз — затримались на хвості, золотих очах, вухах. Ніби він не просто дивився. Ніби збирав інформацію. 

А потім кутик його губ ледь смикнувся. 

— Ти так дивишся ніби вже придумала як мене вбити. Це навіть трохи лестить. 

— Просто цікавлюсь новими одногрупниками. 

— Тоді я перший одногрупник яким ти зацікавилась. Як тебе звати? 

— Нейя. А ти… 

— Нейя Верн, — спокійно перебив він. — Чув про тебе. 

І вже зовсім інакше — майже з цікавістю: 

— Сирота з АСТРА-9. Золоті очі. Зовнішня розвідка. 

Він трохи нахилив голову. 

— Цікавий набір. 

— А ти так і не відповів. Як тебе звати? 

— Рейк, — коротко кинув він. — Просто Рейк. 

Трохи ошалівши від напору, здивовано глянула на нього. 

— Боляче було? 

— Від чого? 

— Ну… втрати батьків. 

— Я їх не пам'ятаю. 

— А — немовлям потрапила. А золоті очі… знаєш хто були батьки? 

— Я не… — розгублено проговорила. 

Рейк лише кивнув — ніби її мовчання вже сказало йому достатньо. 

Він кілька секунд мовчки дивився на мене — а потім раптом тихо фиркнув собі під ніс. 

— Скучна ти. 

Аж кліпнула. 

— Що? 

— Ну правда скучна, — абсолютно спокійно повторив Рейк. — Хоча тут майже всі такі. У кожного якась дрібна таємничка, трагедія чи "важке минуле" яке вони носять із таким виглядом ніби це щось особливе. 

Його голос був лінивим — але очі уважно спостерігали за моєю реакцією. 

— Ось наприклад, — він легко кивнув кудись у бік групи. — Бачиш того Шахі біля дверей? Третього зліва. 

Машинально глянула. Темноволосий хлопець саме про щось сперечався з друзями. 

— Його сім'я офіційно володіє транспортною компанією, — продовжив Рейк так ніби говорив про погоду. — А неофіційно — перевозить зброю через зовнішні сектори. Причому половину поставок здають конкурентам власного клану. 

Повільно перевела погляд назад на нього. 

— Звідки ти… 

— Сонечко, — перебив він із легкою усмішкою, — якщо довго сидіти в вентиляції люди починають розповідати дуже цікаві речі. 

Мені навіть стало трохи не по собі. 

А він схоже тільки веселився. 

— А он та Фелрекса, — тепер він кивнув у інший бік, — три рази провалювала вступні тести. Її сюди пропхнув дядько з військового сектору. І тепер вона панічно боїться що хтось дізнається. 

Вже не знала чи він жартує чи говорить серйозно. 

Найгірше було те — звучало це занадто правдоподібно. 

Він нахилився трохи ближче. 

— Тому не переживай так через свої золоті очі. Тут майже кожен ховає щось цікавіше. 

Запах лісу став трохи сильнішим. 

І чомусь — зовсім несподівано — стало трохи важче тримати звичний байдужий вираз обличчя. 

— Я НІЧОГО НЕ ПРИХОВУЮ! — уже з роздратуванням повторила. 

Кілька курсантів поруч одразу озирнулись.

Рука машинально потягнулась до капюшона — і схопила повітря. Форма Академії капюшона не мала.

Відчула як хвіст нервово смикнувся за спиною. 

Рейк опустив погляд саме на нього.