Глава 13 - Удар правою

Люк:

— Ой, Люк! Ваша група зараз теж буде проходити тест? Ми вже закінчили… Це було жахливо. Ти просто зобов'язаний після такого стресу відвести мене в столову.

— Я тільки звідти прийшов, — трохи втомлено відповів.

— Оу…

Віарі драматично надула губи — але вже через секунду знову оживилась.

Зустрів її саме біля входу до залу психологічної симуляції. Навколо ще стояли курсанти які щось голосно обговорювали після тесту — але сама Віарі виглядала так ніби пережила справжню катастрофу.

— Ти був із Нейєю? — раптом запитала вона, уважно дивлячись на мене.

— Ну… ми після лекції пішли щось перекусити, — трохи здивовано відповів, уже уважніше придивляючись до дівчини.

Наше знайомство й справді було випадковим. Спочатку Віарі здалась мені абсолютно загубленою і розгубленою серед Академії.

Якщо чесно — досі так думав.

— Вона ж одна з нас, — спокійно додав. — Та й… мені здається Нейї просто потрібен час щоб освоїтись.

Віарі на секунду замовкла — а потім злегка нахилила голову.

— А мені здається Нейя просто не дає тобі нормально розкритись. Вона завжди така… замкнута.

На останньому слові трохи скривилась ніби це був якийсь серйозний недолік.

Не ставши далі розвивати цю тему, попрощався з Віарі й зайшов до зали.

Помітивши групу курсантів біля стіни, одразу підійшов ближче. Схоже це й була моя група на найближчі п'ять років.

Усі виглядали похмурими й занадто зосередженими. Видно вже встигли почути від старших курсів що тестування буде далеко не легким.

Сама зала більше нагадувала медблок. Всюди стояла апаратура, миготіли екрани, між столами ходили лаборанти у світлій формі, а вздовж стін тягнувся ряд дивних крісел із датчиками. Повітря пахло стерильністю й чимось металевим.

І посеред усього цього шуму стояв спеціаліст із психології.

Великий і масивний Таркел. Чимось навіть нагадував професора Перога — тільки значно молодшого й набагато більш зібраного. У групі теж було двоє представників цієї раси але на фоні цього чоловіка вони взагалі губились.

— Отже, зараз ви пройдете стандартне психологічне тестування. Воно обов'язкове для всіх кадетів першого курсу без винятків.

Психолог говорив спокійно й без зайвих пояснень — явно не вперше проводив таке.

— Процедура проста. Сідаєте в крісло, вам під'єднують датчики на скроні. Після цього система запускає індивідуальну симуляцію. Для кожного вона буде різною — алгоритм формує її на основі ваших біометричних показників у реальному часі.

Він зробив коротку паузу.

— Хочу одразу попередити — усе що ви побачите всередині залишиться лише між вами й системою. Ні я, ні куратори, ні ваші одногрупники не матимуть доступу до змісту симуляції. Ніхто не дізнається що саме ви там пережили.

Кілька курсантів після цих слів помітно видихнули.

— Ми бачимо лише висновки штучного інтелекту. Загальні показники — рівень стресостійкості, здатність приймати рішення під тиском, емоційну стабільність. Без деталей. Без конкретики.

Він повільно обвів групу важким поглядом.

— Тому не намагайтесь контролювати те що відбувається всередині. Система це помітить… і врахує у висновках. Просто реагуйте природно.

Після цих слів кивнув у бік крісел уздовж стіни.

— Займайте місця. Починаємо по одному.

— Не нервуй так. Це звичайний поведінковий тест. Максимум — відчуєш легке запаморочення.

Відчувши як у голові починає мутніти, вже хотів сказати що тут явно щось не так і на "легке запаморочення" це взагалі не схоже…

Але в ту ж секунду в очах різко потемніло.

І опинився серед руїн.

Десь удалині лунали вибухи. Всюди палав вогонь, у повітрі стояли крики й паніка, а ніс миттєво забився їдким димом.

Хлюпса мені в боти — це що взагалі відбувається.

Почувши плач немовляти, різко побіг на звук.

Маленька дитина схожа на маля Фіфі лежала просто серед уламків і голосно плакала. Одяг на ній уже місцями тлів а вогонь підбирався все ближче.

На секунду озирнувся в пошуках батьків — і завмер.

Неподалік лежала молода дівчина Фіфі придавлена палаючою балкою що впала прямо на неї. По розкиданих уламках і неприродно вивернутому тілу одразу зрозумів — вона вже мертва.

Щось у грудях різко стиснулось.

Мати яка не вижила. Дитина яка залишилась.

Знайома картина.

Не думаючи далі, схопив немовля й побіг подалі від вогню ближче до свіжого повітря.

Але не встиг пройти й кількох метрів як почув новий крик.

Цього разу — дитячий.

Трохи далі стояв маленький хлопчик раси Шахі років шести. Він у жаху дивився на меха-бота який повільно наводив на нього дуло.

Капздец.

І саме в цей момент розгубився. Схопити хлопчика тримаючи немовля на руках — просто не встигав.

Секунди тягнулись болісно довго.

Нічого не придумавши, різко підбіг до хлопчика, буквально всунув йому в руки немовля й штовхнув убік.

Саме в цю секунду меха-бот вистрілив.

Біль обпалив спину настільки сильно що світ перед очима одразу поплив.

Падаючи, ще встиг побачити як хлопчик міцно притискаючи до себе немовля біжить кудись крізь дим і вогонь.

А потім усе остаточно потемніло.

Темрява тривала лише секунду — а потім система знову підхопила і кинула далі.

Стояв у ряду солдатів.

Озирнувшись, зрозумів — якась військова операція. Сиділи у великому транспортнику, і цього разу симуляція відчувалась ще реальнішою. Буквально відчував усе — навіть те як бронекостюм натирає шию й плечі.

Попереду стояв командир.

— Не забуваємо: будівля повинна бути повністю зачищена. Ніяких виживших. Усе зрозуміло?

— Так точно! — майже одночасно відповіли солдати навколо.

— Ну тоді пішли.

Сам не зрозумів як підкорився загальному руху й пішов за іншими стискаючи в руках лазерну гвинтівку.