Глава 11 - Перлина Імперії

— Увага, увага всім пасажирам. Прохання прибути до залу спостереження. Прибуття до Академії через дві години. 

Тут було шумно. 

Майбутні кадети — а не студенти, як постійно нагадував устав — тихо перешіптувались між собою намагаючись зрозуміти навіщо нас усіх зібрали тут перед самою посадкою. 

Куратори стояли рівною шеренгою біля величезного панорамного ілюмінатора, зберігаючи ту саму незворушність яка за останні дні вже почала дратувати. 

Коли до залу зайшов капітан шум поступово стих. 

Капітан виглядав доволі розслабленим — навіть трохи задоволеним, ніби йому подобалась наша напруга. 

З легкою посмішкою почав говорити: 

— На жаль, наша маленька спільна подорож добігає кінця. І радий показати вам нашу перлину. Можна сказати… альма-матер нашої Імперії. 

Після цих слів жестом вказав на ілюмінатор. 

І саме в цей момент шатл почав повільно сповільнюватись. 

Спочатку навіть не зрозуміла на що саме дивлюсь. 

За величезним ілюмінатором серед безкрайньої темряви космосу повільно виростала справжня металева гігантська конструкція. 

Очешуєть. 

Вона була настільки величезною що мозок просто відмовлявся нормально сприймати її розміри. Навколо центральної вежі обертались цілі кільця станції всіяні тисячами вогнів, платформ, антен і транспортних шляхів. Десь між ними безперервними потоками рухались шатли, винищувачі й вантажні кораблі — здаючись крихітними комахами поруч із цією сталевою громадою. 

У самому центрі височіла головна башта. Тонка, неймовірно висока — простягалась крізь усю станцію ніби намагаючись проштрикнути сам космос. Її вершина губилась десь у світлі далеких зірок. 

За станцією виднілась величезна планета підсвічена холодним синім сяйвом, а поруч розтікались помаранчеві туманності — через що все навколо виглядало майже нереальним. Наче не справжній об'єкт а картинка з якогось дорогого рекламного ролика про еліту Імперії. 

Навіть наш евакуаційний шатл який раніше здавався величезним — тепер виглядав дрібною піщинкою поруч із цією конструкцією. 

У грудях стало якось дивно важко. 

Бо саме там… серед усіх цих вогнів, металу й нескінченних рівнів станції… тепер знаходився мій новий дім. 

Приєднавшись до Люка біля виходу, нервово схопила його за руку. Не знаю чому — але схоже буду сумувати за цим шатлом. 

«Надіюсь в Академії годують не гірше» — промайнула абсолютно несерйозна думка. 

Відчувши легкий поштовх посадки, ще кілька хвилин чекали поки відкриється люк. А потім виходячи по одному спустились в величезний ангар де таких як наш стояло ще кілька шатлів. Біля кожного точно так само бушували сотні кадетів серед яких одразу було помітно незворушних молодших кураторів. 

Касі помітила нас із Люком і коротким жестом показала підійти ближче й залишатись поруч. Підійшовши, стала трохи осторонь і мовчки чекала поки до неї підтягнуться всі з групи. 

Збирались довго. Хтось ніяк не міг знайти свої речі, в когось сіла транспортна платформа і він мало не кричав на свого куратора вимагаючи щось із цим зробити. 

Скривилась. 

Ми тепер військові — а вони схоже досі цього не зрозуміли. Тут усі кадети мають однакові права і те що його батько якийсь там міністр на захудалій планеті тут нікого не хвилює. 

Саме це куратор ледве стримуючись і пояснював тому недоумку. 

Щоб більше не дивитись на дратуючу сцену, відвернулась. Невже так важко зрозуміти що колишнє життя закінчилось і тепер ми частина військової структури? 

Оглядаючи ангар, помітила що він зроблений із дивного матеріалу пісочного кольору. 

«Добре що не сірий» — промайнула думка. 

Опустила погляд на свою форму яку носила вже котрий день поспіль. Перед прибуттям навіть намагалась відпрати її вручну — бо на питання про пральню куратор помітно зам'ялась і сказала що нормальні пральні є тільки на поверхах вищих чинів. 

— Зазвичай кадетам вони й не потрібні, — ніяково пояснила вона тоді. — У них із собою купа одягу… Ми просто не подумали що вам із притулку не дадуть майже нічого. 

Після цього швидко додала щоб не хвилювались — після прибуття всі отримають однаковий комплект речей і все необхідне для навчання. 

— Отже, зараз будемо проходити процедуру відмітки прибуття. Проходить вона доволі просто. Підходите до терміналу, прикладаєте свій ехо-ком — система зчитує ваші дані. Далі прикладаєте вказівний палець до зображення яке з'явиться на екрані. Не лякаєтесь — термінал візьме лише краплю крові для підтвердження ДНК. Після цього буде голосове підтвердження. 

Касі говорила швидко й абсолютно спокійно ніби пояснювала щось настільки буденне як похід у столову. 

— І до речі — таку процедуру доведеться проходити кожного разу коли покидаєте територію Академії. Навіть якщо просто вийшли в ангар по забуті труси. Ангар уже вважається внутрішньою частиною Академії тому процедура обов'язкова. 

Вона обвела нас поглядом. 

— Все зрозуміло? Супер. Потопали ребетішки. 

І усміхнувшись так ніби секунду тому не була абсолютно серйозною, повела за собою. 

Щоб показати що тут немає нічого страшного, Касі першою підійшла до терміналу. Кілька секунд мовчки простояла перед екраном — а потім почули її голос: 

— Молодший куратор Касі Розмар прибула до Академії. 

З легкою усмішкою відійшла вбік показуючи що процедура закінчена. Після цього кадети вже не так боязко але все ще невпевнено почали по одному підходити до терміналу. 

Коли настала черга, мовчки підійшла й приклала браслет. 

За ту коротку секунду поки система обробляла дані — раптом із завмираючим серцем відчула як знайомою хвилею накочується паніка. 

Зараз. 

Саме зараз на весь екран загориться слово «Помилка». 

І мене нікуди не пропустить. 

Настільки загрузнувши у власних думках навіть не помітила як на екрані вже з'явилось коло для пальця. А через секунду над ним висвітилась маленька анімація з підказкою прикласти руку.