Глава 9 -Остання зупинка

— Так, усіх, хто є в списках, запрошуємо пройти ближче. Тих, хто просто проводжає, просимо покинути зону посадки.

Стоячи в сірих комбінезонах без жодних розпізнавальних знаків, різко виділялися на фоні представників Академії в їхній сліпучо-білій формі з чорними нашивками.

Погляд сам потягнувся до шатла що завис над комплексом — гладкий металевий корпус, холодний і майже живий у тумані.

Люка не помітила аж поки він буквально на мене не налетів.

— Ти чого запізнюєшся?! Посадка от-от почнеться!

— Уявляєш, забув здати ехоком, — обурено випалив він намагаючись перевести подих. — Та гримза на пропускному пункті мене зловила й як почала орати що краду власність комплексу, що мене такого невдячного виростили.

Тихо фиркнула.

— І що далі?

— Відправила терміново все здавати. А я наостанок крикнув їй що буду сумувати.

— Люку…

— Та вона аж позеленіла! — ледве стримуючи сміх прошепотів він.

Розсміявшись, мимоволі подивилася на своє зап'ястя. Фенічки все ще були на місці — але без ехокома рука виглядала дивно, незавершеною. Нервово потерши зап'ястя, почала машинально перебирати пальцями нитки браслетів.

— Ну, ідемо.

Взявши за руку й легко стиснувши долоню, Люк потягнув вперед.

Підійшли до офіцера який по одному викликав майбутніх студентів, звіряючись із видимим лише йому списком. Називав ім'я — коробочка, кілька слів, наступний.

І чим ближче ставала черга, тим сильніше охоплювала паніка. Думки сипались одна за одною — нав'язливі, липкі, від яких важко було дихати. Що таким як я не місце в Академії де навчається еліта. Що нікому там не потрібна. Що адміністрація просто вирішила жорстоко пожартувати. Що це взагалі не представники Академії — а работоргівці про яких розповідали на лекціях.

Стиснувши руку, раптом відчула різкий біль який миттєво привів до тями. В долоню впився зламаний карабін від пояса — гострі грані вже до крові врізалися в шкіру.

Непомітно витерши руку об комбінезон, подивилася на Люка.

— Все добре? — схвильовано запитав він, уважно заглядаючи в очі.

— Так… просто трохи нервую.

Тепло всміхнувшись, ще раз легенько стиснув долоню — а потім відпустив і пішов до офіцера який уже роздратовано оглядав залу.

— Люк Ротерскі!

Підійшовши, Люк отримав маленьку коробку — офіцер навіть не дав нормально, майже жбурнув у руки — і швидко щось пояснював. Люк коротко кивнув. Перед тим як його фігура зникла всередині шатла, обернувся й ще раз підбадьорливо всміхнувся.

Ще через два імені нарешті почула своє.

— Нейя Верн.

— Тут, — швидко відгукнулась підходячи ближче.

Офіцер навіть не підняв погляду.

— Не "тут", а "прибула на місце", — пробурмотів собі під ніс.

Після цього вручив маленьку гладку коробочку з темного глянцевого матеріалу.

— Проходиш у зал. Займаєш місце. Закріплюєш усі ремені безпеки. Тоді відкриваєш і активуєш. Уся інша інформація вже буде завантажена, — відбубонів він кудись убік.

Потім просто кивнув на вхід.

Не ставлячи більше жодних питань, міцніше стиснула коробку й майже бігом забігла всередину.

Зупинилась одразу за порогом. Зробила один вдих. Потім ще один.

Все. Назад дороги немає.

Одразу зайняла перше вільне місце яке впало в око. Поки інші студенти заходили, почала розглядати обстановку — але нічого особливо цікавого тут не було. Звичайний транспортник для коротких перельотів, невелике приміщення, двері в капітанську зону, кілька рядів крісел. Причому місць тут явно було менше ніж самих студентів.

«Напевно тих кому не вистачить місця повезуть іншим шатлом.»

Більше не відкладаючи, взялася за коробочку. Усі навколо відкривали свої однаково — достатньо було просто натиснути пальцем у невелике заглиблення і кришка автоматично розкривалась.

Звісно, вже здогадувалась що всередині. Але побачити це на власні очі все одно було приємно.

Новий ехоком. Глянцевий, білий, значно дорожчий і сучасніший за ті моделі якими користувалися раніше.

Швидко натягнувши його на руку, активувала пристрій — і буквально пропала. Розділ за розділом, функція за функцією. Стільки всього нового що очі розбігалися — друзі, дзвінки, відеозв'язок, карта, доступ до галомережі, перекладач мов і діалектів рас, внутрішній портал Академії, система електронних платежів, навігатор по містах Авіалони, медичний розділ із базовою діагностикою, голографічний проєктор і навіть особисте віртуальне сховище для документів.

Чомусь у старих ехокомах більшість цих функцій була заблокована. І це лише те що встигла знайти за перші кілька хвилин.

Не відволікаючись ні на що, повністю захопилася новим пристроєм — і лише відчувши як хтось легенько трясе за плече, підняла голову.

Наді мною стояв усміхнений Люк.

— Вставай, ми вже прилетіли. Пора виходити.

Перші кілька секунд просто дивилася на нього не розуміючи про що він говорить. А потім різко отямилась — шатл майже порожній.

— Стоп… ми вже сіли?!

Все ще трохи дезорієнтована, поспіхом піднялася з крісла.

— Люку… залипла в ехоком настільки що навіть не помітила свій перший політ.

— Але ти не повіриш які можливості в цій штуці! — одразу захоплено почала тараторити, піднімаючи руку. — Тут стільки всього…

— Йдемо, йдемо, — засміявся Люк потягнувши до виходу. — А то так остаточно зароблю репутацію якогось недалекого вислюка який постійно запізнюється.

Покинувши шатл, групою майбутніх студентів пішли слідом за офіцером. Дорогою лунали жваві обговорення нових ехокомів — або як їх одразу охрестили "ехиків".

Пройшовши кілька коридорів, вийшли до величезного переходу з панорамним вікном.

І там завмерла.

Прямо під нами, затягнутий туманом і оточений океаном, лежав комплекс. Майже всі мимоволі пригальмували біля скла.

Не знаю хто про що думав у той момент. Але подумки побажала собі більше ніколи сюди не повертатися.