Глава 8 — Звідки ми

Побачивши перед собою темний тунель, повільно пішла вперед. Під босими ногами відчувалася холодна гладка поверхня.

Зробивши кілька кроків, раптом уперлася в скло. Глухо вдаривши по ньому кулаком, мимоволі побачила власне відображення й одразу різко відвернулася.

Скло. Як завжди.

Швидко озирнувшись, зрозуміла — дзеркала оточують з усіх боків. Дзеркальна пастка. Та сама.

Завмерла із заплющеними очима.

Уперше коли мені наснився цей сон — впала в істерику щойно зрозуміла що навколо лише мої відображення. Потім просто плакала. Ще пізніше згорталася клубочком у кутку й мовчки чекала поки все закінчиться.

Але зараз…

Стоячи посеред цього скляного куба із заплющеними очима, вперше відчула в собі сили озирнутися. Не дивитися на себе, не вдивлятися у відображення — просто знайти вихід.

Повільно ковзаючи долонями по холодному склу, почала обходити пастку по колу. І саме тоді краєм ока помітила дивний рух.

Переборовши огиду, все ж подивилась туди.

У відображенні стояла маленька дівчинка — боса, в одній сірій сорочці. Її біле волосся торкалося п'ят, а великі золоті очі дивилися кудись убік із тихим переляком.

До неї повільно наближалися дві жінки раси Сіко.

Няньки.

Той вечір пам'ятала добре. Вже хотіла відвернутися — щоб не бачити цього знову — але раптом помітила те чого не розуміла в дитинстві.

Вони дивно рухалися. Нестійко, ламано — ніби тіло не дуже слухалося голови.

Тоді це було незрозуміло. Але зараз — дивлячись на них із відстані років — впізнала цей погляд. Мутний, розфокусований, відсутній — ніби очі дивляться але нічого насправді не бачать.

Такий погляд траплявся вже після. Не раз. В тих хто приходив на перевірки після довгих рейдів — з очима в яких щось згасло. В деяких вихователях після нічних змін. В тих хто намагався забути щось чого не міг забути тверезим.

Просто тоді — стоячи босими ногами на холодній підлозі в сірій сорочці — ще не знала як це називається. І не розуміла чому дорослі роблять щось таке із собою.

Зараз — розуміла.

— Ну й огидна в неї лахматість… — хіхікнула одна з них.

— О так… наживо взагалі страшне створіння.

Вони підійшли ближче.

У руках блиснули ножиці.

— Може, якщо це все обрізати, на неї буде легше дивитися?

Далі майже не дивилась. Бо надто добре пам'ятала що було потім.

Як одна з них тримала за плечі, як друга грубо натягувала волосся, як ножиці різали — довго, грубо, майже під самий корінь.

Пасма падали на підлогу безшумно.

І той біль. Фізичний — від смикання, від холодного металу біля шкіри. І інший — той що глибше. Те нерозуміння яке дитина відчуває коли дорослі дивляться на неї так — ніби вона щось неправильне. Ніби вона помилка яку можна виправити ножицями.

— Тепер ти хоч трохи схожа на нормальну дівчинку, — пробурмотіла одна з няньок відступаючи назад.

А потім вони подивилися на неї ще раз. І засміялися.

— Хоча… ні. Не допомогло.

Не обертаючись до тієї важкої сцени, продовжила повільно рухатися вздовж стіни. Мимоволі доводилось дивитися на власне відображення.

Занадто худа. Занадто чужа. Неправильна.

Але цього разу намагалася не концентруватися на цьому. Просто йти далі.

Повільно проводячи долонею по холодному склу, раптом відчула як рука кудись провалилася. Завмерла, обережно натиснула сильніше.

У стіні був отвір — маленький вузький лаз прихований між дзеркалами. Із нього одразу потягнуло холодним вітром який легко торкнувся обличчя.

Майже не думаючи протиснулася всередину. Лаз був настільки вузьким що плечима постійно чіплялася за холодні краї проходу — але було байдуже. Готова була лізти куди завгодно аби тільки більше не бачити себе.

Вилізши у великий хол, розчаровано видихнула.

Тут теж були дзеркала. Величезна зала тягнулася далеко вперед, а вздовж стін стояли десятки дзеркал різних форм і розмірів. І в кожному жила чергова сцена з минулого.

В одному — хтось із вихованців побачивши мене поруч із Люком голосно зареготав:

— Люку, твоя подружанька занадто страшна для цього світу! На неї ж дивитися боляче!

Тоді стояла поруч, обстрижена майже під корінь. Волосся відростало нерівними клаптями, стирчало в різні боки й робило схожою на зламану ляльку. Той день пам'ятала добре — як навколо сміялися інші, і як Люк уперше через мене поліз у бійку.

У другому — старша, худа й виснажена після карцеру. У третьому — кілька дівчат із презирством обговорювали хвіст. У четвертому — ховалася в туалеті після чергової насмішки.

Спогади миготіли одразу звідусіль. Наче дзеркала спеціально збирали все що так довго намагалася забути.

І найгірше — в кожному з відображень виглядала однаково. Наляканою. Самотньою. І нескінченно чужою.

Згорнувшись клубочком, повільно опустилася на холодну підлогу посеред залу. Навколо миготіли десятки відображень — сміх, погляди, шепіт, огида. Усе це дивилося з усіх боків.

Міцно обхопила себе руками ніби намагаючись стати менше. Зникнути. Розчинитися.

І тихо заплакала. Без істерики, без крику — просто тому що в якийсь момент сил більше не залишилося.

А дзеркала все одно продовжували показувати те що найбільше ненавиділа.

Себе.

Сон розсипався раптово — як скло.

Лежала в темряві кімнати дивлячись у стелю, і кілька секунд просто не розуміла де знаходжусь. Потім відчула вологість на щоках.

Сльози.

Повітря раптом стало катастрофічно мало. Важко вдихнула намагаючись заспокоїтися — але груди стискало все сильніше, ніби хтось повільно здавлював легені зсередини.

— Все буде добре… — хрипко прошепотіла вголос. — Ти сильна… ти витримаєш… ти вже витримувала…

Повторювала це знову й знову, майже машинально засипаючи себе словами які іноді допомагали пережити такі ночі.

Але не сьогодні.

Сон усе ще стояв перед очима. Дзеркала. Сміх. Погляди.

Різко схопившись, швидко одягнулася й майже вибігла з кімнати. Ноги самі понесли до залу для тренувань.