Глава 8 — Звідки ми

Побачивши перед собою темний тунель, я повільно пішла вперед. Під босими ногами відчувалася холодна гладка поверхня.

Зробивши кілька кроків, я раптом уперлася в скло. Глухо вдаривши по ньому кулаком, мимоволі побачила власне відображення й одразу різко відвернулася.

Скло. Як завжди.

Швидко озирнувшись, я зрозуміла — дзеркала оточують з усіх боків. Дзеркальна пастка. Та сама.

Завмерла із заплющеними очима.

Уперше, коли наснився цей сон, я впала в істерику, щойно зрозуміла, що навколо лише мої відображення. Потім просто плакала. Ще пізніше згорталася клубочком у кутку й мовчки чекала, поки все закінчиться. Але зараз — інакше.

Стоячи посеред цього скляного куба із заплющеними очима, я вперше відчула в собі сили озирнутися. Не дивитися на себе, не вдивлятися у відображення — просто знайти вихід.

Повільно ковзаючи долонями по холодному склі, я почала обходити пастку по колу. І саме тоді краєм ока помітила дивний рух.

Переборовши огиду, я все ж подивилась туди.

У відображенні стояла маленька дівчинка — боса, в одній сірій сорочці. Її біле волосся торкалося п'ят, а великі золоті очі дивилися кудись убік із тихим переляком.

До неї повільно наближалися дві жінки раси Сіко. Няньки.

Той вечір я пам'ятала добре. Вже хотіла відвернутися — щоб не бачити цього знову — але раптом помітила те, чого не помічала в дитинстві.

Вони дивно рухалися. Нестійко, ламано — ніби тіло не дуже слухалося голови. Тоді це було незрозуміло. Але зараз, дивлячись на них із відстані років, я впізнала цей погляд. Мутний, розфокусований, відсутній — ніби очі дивляться, але нічого насправді не бачать.

Такий погляд траплявся вже після. Не раз. У тих, хто приходив на перевірки після довгих рейдів — з очима, в яких щось згасло. У деяких вихователів після нічних змін. У тих, хто намагався забути щось, чого не міг забути тверезим.

Просто тоді — стоячи босими ногами на холодній підлозі в сірій сорочці — я ще не знала, як це називається. І не розуміла, чому дорослі роблять щось таке із собою.

Зараз — розуміла.

— Ну й огидна в неї лахматість… — хіхікнула одна з них.

— О так… наживо взагалі страшне створіння.

Вони підійшли ближче. У руках блиснули ножиці.

— Може, якщо це все обрізати, на неї буде легше дивитися?

Далі я майже не дивилась. Бо надто добре пам'ятала, що було потім.

Як одна з них тримала за плечі, як друга грубо натягувала волосся, як ножиці різали — довго, грубо, майже під самий корінь. Пасма падали на підлогу безшумно.

І той біль. Фізичний — від смикання, від холодного металу біля шкіри. І інший — той, що глибше. Те нерозуміння, яке дитина відчуває, коли дорослі дивляться на неї так — ніби вона щось неправильне. Ніби вона помилка, яку можна виправити ножицями.

— Тепер ти хоч трохи схожа на нормальну дівчинку, — пробурмотіла одна з няньок, відступаючи назад.

А потім вони подивилися на неї ще раз. І засміялися.

— Хоча… ні. Не допомогло.

Не обертаючись до тієї важкої сцени, я продовжила повільно рухатися вздовж стіни. Мимоволі доводилось дивитися на власне відображення. Занадто худа. Занадто чужа. Неправильна. Але цього разу я намагалася не зупинятись на цьому. Просто йти далі. Просто йти.

Повільно проводячи долонею по холодному склі, я раптом відчула, як рука кудись провалилася. Завмерла, обережно натиснула сильніше.

У стіні був отвір — маленький вузький лаз, прихований між дзеркалами. Із нього одразу потягнуло холодним вітром, який легко торкнувся обличчя.

Вихід. Нарешті.

Майже не думаючи, я протиснулась усередину. Лаз був настільки вузьким, що плечима постійно чіплялася за холодні краї проходу — але було байдуже.

Готова була лізти куди завгодно, аби тільки більше не бачити себе.

Вилізши у великий хол, я розчаровано видихнула.

Тут теж були дзеркала. Величезна зала тягнулася далеко вперед, а вздовж стін стояли десятки дзеркал різних форм і розмірів. І в кожному жила чергова сцена з минулого.

В одному — хтось із вихованців, побачивши мене поруч із Люком, голосно зареготав:

— Люку, твоя подружанька занадто страшна для цього світу! На неї ж дивитися боляче!

Тоді я стояла поруч, обстрижена майже під корінь. Волосся відростало нерівними клаптями, стирчало в різні боки й робило мене схожою на зламану ляльку. Той день я пам'ятала добре — як навколо сміялися інші і як Люк уперше через мене поліз у бійку.

У другому — старша, худа й виснажена після карцеру. У третьому — кілька дівчат із презирством обговорювали хвіст. У четвертому — ховалася в туалеті після чергової насмішки.

Спогади миготіли одразу звідусіль. Наче дзеркала спеціально збирали все, що так довго намагалася забути.

І найгірше — в кожному з відображень я виглядала однаково. Наляканою. Самотньою. І нескінченно чужою.

Згорнувшись клубочком, я повільно опустилася на холодну підлогу посеред залу. Навколо миготіли десятки відображень — сміх, погляди, шепіт, огида. Усе це дивилося з усіх боків.

Міцно обхопила себе руками.

І тихо заплакала. Без істерики, без крику — просто тому, що в якийсь момент сил більше не залишилося. А дзеркала все одно продовжували показувати те, що найбільше ненавиділа. Себе.

Сон розсипався раптово — як скло.

Я лежала в темряві кімнати, дивлячись у стелю, і кілька секунд просто не розуміла, де знаходжусь. Потім відчула вологість на щоках.

Сльози.

Повітря раптом стало катастрофічно мало. Важко вдихнула, намагаючись заспокоїтися — але груди стискало все сильніше.

— Все буде добре… — хрипко прошепотіла вголос. — Ти сильна… ти витримаєш… ти вже витримувала…

Повторювала це знову й знову, майже машинально. Слова, які іноді допомагали пережити такі ночі. Але не сьогодні.

Сон усе ще стояв перед очима. Дзеркала. Сміх. Погляди.

І відображення, якого так і не змогла полюбити.