Глава 7 — Тепло й спокій

Наступного дня повертаючись із чергування в оранжереї, проходила повз великий ілюмінатор і знову помітила туман.

На цій планеті він був особливим. Неймовірно густий. Тягучий. Майже живий.

Повільно стелився між металевими платформами й бетонними вежами «Астри-9», ковтаючи світло ліхтарів і розмиваючи обриси будівель. Іноді здавалося що варто лише довше вдивлятися в цю молочну білизну — і там обов'язково щось рухнеться.

Навіть космопорт у такі дні майже зникав із поля зору. Лише тьмяні вогні посадкових платформ ледве пробивалися крізь густу сіру пелену.

В «Астрі-9» не любили туман. Бо саме в такі дні найчастіше ламалися датчики спостереження.

Швидко відвернувшись від краєвиду який чомусь лякав все сильніше, прискорила крок.

Коридори тягнулися нескінченними металевими тунелями залитими холодним світлом ламп. Повз проходили вихованці, техніки, охоронці — майже нікого не помічала.

Хотілося якомога швидше дістатися свого блока. Прийняти душ. Встигнути на обід.

А ще…

Кишеню буквально пекла знахідка.

«Потрібно швидше показати її Люку.»

Помітивши знайому фігуру в читальному залі, різко звернула туди й тихо зайшла всередину. Пробралася між рядами столів і буквально впала в сусіднє крісло.

Люк із посмішкою спостерігав за моїми метаннями і одразу нахилив голову набік.

— Ти звідки така брудна? Ти бачила що в тебе бруд на щоці? — із тихим сміхом запитав він. — Невже знову лазила по сміттєвих блоках у пошуках деталей? Треба було мене покликати. Я б допоміг.

— Та ні, — невдоволено пробурмотіла. — Мені сьогодні поставили чергування в оранжереї.

Люк засміявся ще сильніше.

— Невже тебе знову намагався зжерти той злобний кущ?

Кинувши на нього спопеляючий погляд, схрестила руки на грудях.

— Це взагалі-то не смішно. Тоді реально перелякалась. У мене навіть шрам залишився.

— Не знаю чому дружелюбний і милий Продоколін тебе так не злюбив, — усе ще посміхаючись сказав Люк. — Місіс Віві ж у ньому душі не чає. Ходять чутки що вона удобрює його вихованцями які намагаються вкрасти щось із оранжереї.

Фиркнула.

— Дуже смішно.

— А я й не жартую, — уже тихіше додав він нахиляючись ближче. — Пам'ятаєш того хлопця з четвертого блока? Після нічної зміни в оранжереї його більше ніхто не бачив.

Сказавши це, вже не стримуючись зареготав на весь голос.

Інші у читальному залі почали шикати. Хтось навіть підняв голову від книги.

— Ей, не заважайте.

Люк помітивши це кивнув мені на вихід і почав закривати голоекран із даними.

Вийшовши в коридор, він запитав:

— То чому ти така брудна?

Мимоволі посміхнулась і дістала з-під худі рожевий фрукт — розміром із кулак, трішки шершавий.

Люк витріщився на нього так ніби щойно дістала якесь диво світу.

— Ти що… вкрала його з оранжереї? — пошепки запитав він.

— Ні, Тріксі ти нещасний, — фиркнула. — Він сам упав із якогось дерева й закотився під рослину яку саме удобрювала. Зайві дві години з ним возилася, поки дочекалася коли місіс Віві відволічеться й відійде щоб сховати його.

Сунула фрукт йому в кишеню і ледь помітно всміхнулась.

— Це тобі.

— Мені? А як же ти?

— Ну… взагалі-то сподівалась що ти поділишся.

Люк тихо засміявся усе ще не відводячи погляду від кишені — ніби боявся що фрукт просто зникне.

— Знаєш, Нейя… хоч я й старший, у мене завжди було відчуття ніби ти мені як старша сестра якої в мене ніколи не було…

Він замовк на секунду. А потім уже тихіше додав:

— І не буде.

— Ти куди? — запитала.

— Ходи до мене. Поговоримо й нарешті спробуємо його.

Легко кивнувши, пішла слідом.

Зайшовши в житловий корпус, одразу помітили компанію Шахі. Їх цілком можна було назвати майбутніми бандитами — те що після випуску більшість із них збиралася податися в пірати навіть особливо не приховувалося. Рідкісно гидкі створіння.

Хтось із них помітив нас і одразу загорлав:

— Ей, дивіться, яка парочка. Цікаво яке потомство буде в цього виродства?

Скривившись від огиди, вже хотіла щось крикнути у відповідь — але помітивши серед них Амба, вирішила не зв'язуватися.

Хотіла сказати Люку не звертати уваги на цих печерних створінь — але глянувши на нього, завмерла.

Його погляд дивно змінився — щось небезпечне й незнайоме блиснуло в очах, і не змогла зрозуміти що це було.

А тоді Люк раптом голосно крикнув:

— Ей, Амбіод! Тебе після екзамену Кронін шукав. Хотів поговорити.

Тиша яка настала після цих слів була настільки густою що її здавалося можна було їсти ложкою.

Здивувалися всі. Але найбільш ошелешеним виглядав сам Люк.

Амб який розвалився на одному з нанодиванів у зоні відпочинку, ліниво підняв одну брову. Дивани автоматично підлаштовувалися під тіло того хто на них сідав — але навіть без цього він виглядав так ніби почувався тут господарем.

Єдине що вийшло з його рота:

— Ага.

Після цього просто відвернувся й спокійно продовжив розмову зі своїм співбесідником, повністю нас ігноруючи.

Здивовано глянула на Люка. Він і сам виглядав так ніби до кінця не розумів навіщо це сказав.

Швидко смикнула його за рукав і прошипіла:

— Пішли звідси.

І не чекаючи відповіді потягнула за собою коридором.

Ледве затягнувши Люка в його кімнату, нарешті зачинила двері. Вона виглядала майже так само як і моя — лише з дрібними відмінностями які одразу видавали господаря. На столі валявся набір для плетіння фенічок, поряд купа інформаційних картриджів, на ліжку безладно лежав одяг і якісь деталі від техніки. А біля самого ліжка стояла дивна рослина в горщику, ліниво ворушачи тонкими листками.

— Ей, Люк… що це зараз було?

Легенько трусонула його за плечі і заглянула в очі — і завмерла. Щоки буквально палали, а очі дивно блищали.

Раптом він вирвався, підскочив до стіни й кілька разів тихо вдарився об неї лобом.

— Гей! Та що з тобою?!

Схопила за рукав, відтягнула назад і силоміць усадила на ліжко. Швидко сунула йому в руки склянку води.