Глава 6 — Люк

Зовнішні панелі перемигувались синіми вогнями заливаючи коридор холодним світлом. Зібравши всю сміливість у кулак і голосно видихнувши, швидко проскочив в екзаменаційний зал. Сьогодні потрібно викластись на максимум. Не хочу щоб Нейя вважала мене зовсім безнадійним.

Натягнувши на обличчя звичну усмішку, почав пробиратись між усіма стараючись не надто шуміти копитами по металевій підлозі. Навіть зараз тихе цокання все одно віддавалося в голові занадто голосно.

Побачивши біля екзаменатора групу учнів, мимоволі здивувався.

«Ого… скільки ж істот записалось на тактику.»

На випускних екзаменах можна було самостійно вибирати дисципліни. Як постійно повторював наш куратор — це потрібно в першу чергу нам самим. Не хочеш усе життя просидіти на шахтах, фермах або сміттєвих станціях — вчися й нормально оцінюй свої сили. За провалений екзамен знімали бали. Переоціниш себе — наприкінці циклу можеш просто не добрати рейтинг навіть на щось більш-менш пристойне. А якщо взагалі заб'єш на навчання… ну для таких у галактиці завжди знайдеться робота де не потрібно багато думати.

«Круто що нас сьогодні так багато. Може хоч не буду сильно виділятись…»

— Усі прийшли? А якщо хтось не прийшов — це вже його проблема. Інформація про місце й час екзамену була надана всім, — сухо проговорив екзаменатор, оглядаючи зал. — Отже як проходитиме це дійство. Сьогодні перевірятимемо вас на симуляторі флотського зіткнення у відкритому космосі. Від того яку тактику ви оберете й як проведете бій залежатиме ваш загальний бал.

По залу одразу пройшов тихий гул.

— І не треба зараз нервово сіпати хвостами чи вухами, — фиркнув він, помітивши реакцію курсантів. — Якщо програєте бій або втратите весь флот — нічого страшного. Ніхто не очікує від вас рівня адміралів. Тут перевіряється зовсім інше.

Він постукав пальцями по голо-панелі.

— Чуйка. Реакція. Здатність швидко приймати рішення. І головне — чи є у вас взагалі талант до тактики. Бо технічно навчити можна майже будь-кого. А от мислити під час бою… вже ні.

— У цьому нам допоможуть учні які вже здали екзамен із пілотського управління космічними льотними системами.

Сказавши це, професор Кронін вказав своєю пухнастою лапою на групу старших курсантів що стояли збоку й дивились на нас із легкою поблажливістю.

Мимоволі перевів погляд на його лапу.

Назвати це рукою було важко.

Фелрекси взагалі серед усіх рас Авіалони були найбільш схожими на тварин. Їхня раса вважалась доволі молодою і ходило багато дивних чуток про їхнє походження. Найпопулярніша — що перші Фелрекси народились від союзу кота й лисиці. Принаймні саме так говорили їхні старі легенди.

І що найдивніше — більшість Фелрексів досі щиро вірили у своїх древніх богів.

— Обирати вам напарника буде система жеребкування, а то я вас знаю, — фиркнув Кронін.

На голоекрані позаду нього одразу відкрились два величезні колеса фортуни — в одному світилися імена екзаменованих, в іншому пілотів.

— На все воля Богині Долі.

Клацнув кігтем по панелі — і обидва колеса одночасно закрутились. Імена почали миготіти так швидко що в очах зарябіло. По залу одразу пронісся шум голосів і нервові смішки — схоже не один я зараз молився всім богам галактики.

Встиг подумки попросити хоч когось із них про одну просту річ — тільки не Амбіод. Будь ласка. Хтось інший. Навіть сам професор. Навіть порожня капсула.

А потім на екрані різко спалахнуло моє ім'я.

Аж здригнувся від несподіванки.

— Таак… тут у нас Люк і Амбіод.

У животі моментально похолоділо.

«Капздец. Я труп.»

До цього його навіть не помічав. Схоже стояв десь позаду всіх — як завжди дивлячись на всіх зверху вниз своїми моторошними чорними очима.

Десь збоку хтось тихо видихнув із полегшенням. Хтось кинув у мій бік короткий співчутливий погляд і одразу відвів очі — ніби не хотів привертати зайву увагу.

Розумів їх.

Провести з ним повний бій в одному симуляторі — вже звучало жахливо. А ще й віддавати команди…

Мене почало нудити.

Хлюпса мені в боти — неслухняні копита самі без дозволу мозку почали повільно переступати ближче до виходу. Схоже організм уже вирішив тікати сам.

Перевів погляд з Амба який уже йшов у мій бік — на двері виходу. Серйозно задумався чи не втекти просто зараз.

— Овечка, а куди це ти намилився?

Злість у його голосі буквально приморозила до підлоги.

— Ти ж не хочеш щоб я через тебе втратив бали які нам пообіцяв цей кошак за все це дійство?

Нервово ковтнув і повільно обернувся. Амбіод уже стояв зовсім поруч — дивлячись своїми темними очима так ніби ще секунда і реально мене придушить прямо посеред залу.

— Втекти? Ні, звісно.

Насправді його й не боявся.

Просто втомився. Від його погляду, від його голосу, від того що він узагалі існував у тому самому просторі. Це була не ненависть — скоріше важка виснажлива втома від чогось що тривало занадто довго.

— Ну от і чудово, — криво посміхнувся Амб. — Пішли. Наш симулятор сьомий.

Озирнувшись навколо, нарешті помітив великі симуляторні капсули за матовим склом. Стояли рядами вздовж стін підсвічуючись м'якими синіми індикаторами. Схоже саме тут проходили заняття пілотів. Навіть повітря пахло металом, перегрітою технікою й чимось дивно знайомим — паливом для кораблів.

Залізши всередину, помітив посеред маленької кімнати два льотні крісла — для першого й другого пілота. Швидко зайнявши місце другого, старанно ігнорував присутність свого напарника. Але краєм ока все одно помітив як Амб упевнено — ніби робив це вже сотні разів — почав підлаштовувати крісло під себе. Перед ним одразу загорівся екран із космічним простором, а сам він спокійно взявся за штурвал і кинув на мене короткий погляд.

Мов:

«Чого витріщився?»

Різко відвернувшись і сам відчуваючи власну незграбність, почав вмощуватись у кріслі та запускати свій екран. Переді мною одразу відкрився 3D-сканер місцевості й карта ворожих об'єктів.