Глава -3 - Розподіл

Розпрощавшись із Люком, задумливо попрямувала туди куди ноги завжди приносили мене самі. Про це місце мабуть знала тільки я. Стара пожежна драбина вела до технічного люка на дах. Швидко видершись нагору, вдихнула прохолодне повітря й вмостилася на своєму звичному місці.

Небо планети яку якийсь жартівник колись назвав Фіалковою — ніколи не було по-справжньому темним або порожнім. Навіть під час заходу Оріона над мегаполісом воно продовжувало жити тисячами вогнів.

Велике біло-золоте світило повільно опускалося за горизонт, забарвлюючи хмари в холодні фіолетові, рожеві й сріблясті відтінки. Його світло не було теплим — майже біле, воно ніби підсвічувало небо зсередини.

Між хмарами виднілися далекі планети. Одні величезні, вкриті кільцями й бурями. Інші — маленькі світлі точки десь високо на межі атмосфери. Іноді пропливали супутники — темні металеві сфери з мерехтливими вогнями. А ще кораблі. Сотні кораблів — від маленьких транспортників до величезних міжзоряних крейсерів що повільно ковзали між хмарами, залишаючи за собою тонкі смуги блакитного світла. Деякі здавалися настільки величезними що перекривали шматки неба — особливо ввечері коли на корпусах починали спалахувати навігаційні вогні.

І все це відбивалося у скляних вежах АСТРА-9 — через що іноді ставало важко зрозуміти де закінчується місто… а де починається космос.

Не знаю скільки так просиділа аж поки Оріон повністю не зник за горизонтом.

«Все. Відкладати більше не можна».

Важко видихнувши, зістрибнула в люк — автоматично зробила кувирок при приземленні — й одразу побігла вперед вузьким технічним коридором. До відбою ще встигну. Леді Росс закінчує роботу майже одночасно з нічним сигналом, раніше йти до неї все одно не було сенсу.

Сьогодні багатьом оголосять їхній вирок. І чомусь саме зараз вперше відчула наскільки сильно не хочу чути свій.

Швидко діставшись ліфтового сектора, різко втиснула кнопку виклику й завмерла — нервово стукаючи пальцями по рукаву форми. Металеві двері безшумно розійшлися. Усередині пахло озоном і старою проводкою.

Зайшла всередину й натиснула тридцятий поверх. Кабіна плавно рушила вгору.

У відображенні темного скла помітила як знову почала перебирати фенічки на зап'ясті — стара звичка яка з'являлась щоразу коли нерви починали брати верх. Різко стиснула пальці й змусила себе опустити руки.

Спокійно. Ти знала що це станеться.

Коли двері відчинились — вже знову виглядала абсолютно байдужою.

Коридор адміністративного рівня різко відрізнявся від усього іншого в АСТРА-9. Чисто, тихо й занадто світло. М'які лампи в стелі відливали теплим золотом, підлога блищала так ніби її мили кожні кілька годин, а вздовж стін росли справжні живі рослини у високих темних капсулах.

Ненавиджу цей поверх. Він завжди виглядав так ніби не належав нам.

Табличка на дверях світилася м'яким світлом: «Росс Франкоцик. Завідувачка з освітньої роботи».

Навіть не встигла постукати.

— Заходьте, не мніться. Мій робочий день майже закінчився.

Голос у неї був м'який, співучий і до дивного спокійний. Видихнувши, переступила поріг.

— Доброго вечора.

— А, це ти. Ну сідай. Подивимось що в тебе.

Поки вона щось бурмотіла собі під ніс гортаючи електронний файл, мовчки розглядала кабінет. Він більше нагадував маленьку оранжерею ніж офіс. Усі стіни вкриті зеленню — тонкі лози обвивали металеві балки під стелею, з підвісних капсул звисали дивні світні рослини, а в повітрі стояв легкий солодкуватий запах вологи й квітів.

«Невже Соларіанцям настільки важко жити без своїх джунглів?..»

Мимоволі перевела погляд на саму Росс. Її волосся схоже на тонкі рослинні нитки м'яко спадало на довгу шию, а світлі очі ледь помітно світилися в напівтемряві. Навіть шкіра виглядала занадто гладкою й живою — ніби крізь неї повільно тече світло. Майже безгубий рот постійно ворушився і тільки через кілька секунд зрозуміла що вона вже говорить до мене.

— Оцінки в тебе доволі непогані. Фізична підготовка теж на хорошому рівні.

Вона ковзнула поглядом по екрану й трохи нахмурилась.

— Але сподіваюсь ти розумієш ситуацію й поставишся до рішення розподільчого центру з розумінням.

Нічого не відповіла. Просто дивилась на неї.

— Ми не можемо допустити тебе на факультети де навчаються представники центральних родин і вищих рас Авіалони.

Ось воно. Нарешті сказала прямо.

Вона явно чекала реакції — образи, злості, можливо навіть сліз. Але лише спокійно кивнула ніби давно це знала.

Хоча… і справді знала.

— От і чудово, — одразу пом'якшала Росс. — Тоді перейдемо до розподілу.

— І куди ж мене відправлять? На якусь закриту планету?

— Ха, ні. Все-таки твої результати доволі високі.

У неї навіть з'явилась задоволена усмішка.

— Є одне направлення яке ідеально тобі підходить.

Коротка пауза.

— Зовнішня розвідка. Звісно в Імперській Академії Авіалон.

Завмерла лише на секунду.

А потім всередині повільно розлилось холодне розуміння.

Ну звісно. Зовнішня розвідка. Закриті системи. Невідомі планети. Рейди. Смертність вище середньої. Ідеальне місце для таких як я — повернуся з інформацією, молодець. Не повернуся — ще краще. Ніхто особливо не засмутиться.

Росс тим часом уже перераховувала переваги служби — щось про кар'єрне зростання, можливості й високий рейтинг. Майже не слухала.

Замість цього повільно підняла на неї погляд і ледь усміхнулась.

— Ясно.

Голос прозвучав абсолютно рівно. Порожньо. Саме таким холодним тоном говорили Лінаріуми — раса від якої мені дісталися біле волосся й золоті очі. Ті самі Лінаріуми які тисячоліттями тримали Соларіанців у рабстві.

І схоже це спрацювало.

Леді Росс раптом дрібно здригнулась, а її світлі очі нервово сіпнулись убік.

— Я… можу бути вільною?

— Так… — майже пискнула вона, опускаючи погляд у стіл.