Глава 2 — Амбіод 

Провівши поглядом за Квіппі і його синьою подружкою що зникли за рогом — фиркнув і розвернувся у бік свого сектора.

Завжди разом. Скрізь разом. Наче без одне одного розсиплються.

Коридори сьогодні здавались ще сірішими ніж зазвичай. Тьмяні лампи ледь освітлювали потріскані стіни а стара вентиляція гуділа десь під стелею так ніби весь цей проклятий острів от-от розвалиться.

Ненавидів це місце. Його запах його правила кожного хто тут дихав.

Хоча ні. Не кожного. Але майже.

Кожного дня прокидаючись тут проклинав клан Голодних Рокхів. Саме через них опинився в цій дірі. І одного дня знайду їх усіх. Кожного. Виріжу під корінь цей клятий сміттєвий клан.

Перед очима на секунду спливли обличчя.

Сестри. Молодший брат. Батько.

Зупинився на секунду. Дав собі одну секунду — і зачинив.

Молодший брат якого вчив битись — той що завжди падав і піднімався знову без жодного слова. Середня сестра яка сміялась так голосно що чути було через три кімнати.

Як же їх не вистачає.

Не думай. Не зараз.

Тікав із дому постійно. З малечку. Від пафосу від офіціозу від політичних пик родичів. Батько гримів. Мати мовчала. А все одно йшов.

І саме того вечора — коли знову втік щоб гасати по нічному місту тусити з друзями влаштовувати перегони — це врятувало мені життя.

Смішно. Єдина ніч коли моя втеча принесла хоч якийсь результат — і цей результат досі не можу пробачити собі.

Вони напали вночі. Без честі. Без попередження. Просто підірвали особняк саме тоді коли майже весь клан зібрався на святкування дня народження батька.

Іронія.

А вже під ранок стояв серед палаючих руїн і дивився як виносять обгорілі тіла.

Запах диму і паленого м'яса не міг забути досі. Іноді прокидався вночі — і перші кілька секунд думав що все ще там стою. Серед руїн. Серед диму. Серед того чого вже не повернути.

У день народження батька ховав свій клан.

Іноді думки накривали без попередження. Що якби залишився — лежав би зараз у землі разом із ними. І в такі моменти ловив себе на тому що це звучить майже як полегшення.

Але ні. Вижив. Значить для чогось.

Для помсти. Більше ні для чого. Просто для помсти.

Усі навколо тоді дивились однаково — жалість страх і полювання. Криво усміхнувся згадуючи той день. Вони думали що зламаюсь. Що стану ще одним наляканим вихованцем який тихо гниє в якійсь дірі.

Хлюпса їм у пащу.

Вижив.

І одного дня вони дуже пошкодують що не здохли разом із моїм кланом.

Дійшовши до свого блоку приклав ехо-ком до сканера. Двері розсунулись.

Тільки ступив усередину — зверху щось стрибнуло. Рефлекторно вдарив рукою назустріч — одночасно різко зміщуючись убік.

— ХАХАХА! Ей Амб, ти такий грізний коли атакуєш! — заржав Пірс зі своєї лежанки.

Переді мною стояв Брейк. Неймовірно злий. Плечі напружені, очі блищать — ніби реально готовий зараз кинутись.

Цікаво. А де третій головастик.

Трійнята Сіко ділили зі мною кімнату вже другий повний цикл — і вперше бачив Брейка настільки скаженим. Їхні тіла були створені для війни — хвіст, швидкість, реакція, від якої інколи навіть мені ставало не по собі. У прямому бою з Сіко мало хто хотів зв'язуватись добровільно.

Але зараз Брейк виглядав просто смішно.

— Ей Брейк, що за драко тебе вкусив? — фиркнув я, засовуючи руки в кишені. — Ти ж знаєш — не проти помахати кулаками. Але не в боксі. Не хочу втрачати бали й потрапити в карцер.

Брейк зробив крок вперед.

— Чому мою льотну красуню передали тобі?!

А-а. Корабель. Ледве стримав усмішку — це могло тривати довго.

— Ти знаєш скільки ми з Горденом у неї вклали?! — майже гаркнув він. — Чому той старий пердун каже що тепер вона числиться за тобою?!

— Та годі тобі Брейк. Ти все одно постійно жалувався на цю рухлядь, — пирхнув Пірс зі своєї койки. — Відіжми М-98 у цих кошаків. Вони все одно не збираються претендувати на факультет льотчиків. Цікаво скільки місць виділять цього року нам. Амб, ти про це нічого не чув?

— Ні, не цікавився, — байдуже кинув я. — За балами проходжу і мені досить. Решта невдах мене не обходить.

Правда — не цікавився. Є речі важливіші за місця на факультеті.

Відштовхнувшись від стіни пішов до свого ліжка, на ходу стягуючи худі через голову.

— Ооо, дивись, наш король арени знову випендрюється, — зареготав Пірс.

— Заздри мовчки, — фиркнув я.

Брейк усе ще виглядав так ніби хотів мене придушити прямо тут — але вже хоча б перестав шипіти через свій корабель.

Кинувши форму на край ліжка попрямував у душовий блок.

Ставши перед дзеркалом кілька секунд мовчки розглядав відображення. Шрам під оком ледь помітно зблід із роками — але все одно добре виділявся на попелясто-сірій шкірі.

Його залишив старший брат. Точніше — сам нарвався коли в дитинстві вирішували хто з нас сильніший.

Криво усміхнувшись провів пальцями по старому сліду.

Потім підняв погляд вище.

Попеляста шкіра вкрита темними мітками раси Шахі. Ліве вухо майже розірване навпіл — ще один подарунок із юності коли ліз у кожну бійку що тільки траплялась на очі. Вузькі зіниці в карих майже чорних очах дивились насторожено й трохи втомлено.

Схуд. Помітно.

Добре. Значить тренуюсь правильно.

Закінчивши з душем помітив і третього з братів. Горден як завжди сидів біля свого столу й копирсався в якомусь металоломі — абсолютно не звертаючи уваги ні на кого навколо. Поряд традиційно валялись дроти, деталі, розібрані панелі й старі мікросхеми.

Хлюпса його знає де він узагалі все це знаходив. Іноді здавалось що Горден зміг би зібрати корабель навіть зі сміття й старої вентиляції.

Ліг на ліжко і витаращився в стелю.

Одного дня знайду їх усіх.