Глава 2 — Амбіод 

Амбіод 

Провівши поглядом парочку, що зникла за рогом коридору, я тільки фиркнув і розвернувся у бік свого сектора. 

Коридори сьогодні здавалися ще сірішими, ніж зазвичай. Тьмяні лампи ледь освітлювали потріскані стіни, а старі вентиляції гуділи десь під стелею так, ніби весь цей проклятий острів от-от розвалиться. 

Я ненавидів це місце. Ненавидів його запах, його правила, його людей. 

Кожного дня, прокидаючись тут, я проклинав клан Голодних Рокхів. 

Саме через них я опинився в цій дірі. 

І одного дня я обов’язково знайду їх усіх. Кожного. Виріжу під корінь цей клятий сміттєвий клан. 

Перед очима на секунду спливли обличчя сестер. Молодшого брата. Батька. 

Роги… як же мені їх не вистачає. 

Вони напали вночі. Без честі. Без попередження. 

Просто підірвали особняк саме тоді, коли майже весь клан зібрався на святкування дня народження глави роду — мого батька. 

Іронія. 

Єдиний раз, коли я втік із дому тусити по клубах із друзями, врятував мені життя. 

Я ненавидів ці зборища. Увесь цей пафос. Офіціоз. Політичні пики родичів. 

Тому тієї ночі мене просто не було вдома. 

А вже під ранок я стояв серед палаючих руїн і дивився, як виносять обгорілі тіла. 

У день народження батька я хоронив свій клан. 

Усі навколо тоді дивились на мене однаково. 

Жалість. Страх. І полювання. 

Я криво усміхнувся, згадуючи той день. 

Вони думали, що я зламаюсь. Що стану ще одним наляканим сиротою. 

Хлюпса їм у пащу. 

Я вижив. 

І тепер одного дня вони дуже пошкодують, що не здохли разом із моїм кланом. 

Дійшовши до свого блоку, я відкрив розсувні двері, які одразу спрацювали, щойно зловили сигнал мого ехо-кома. 

Тільки ступив усередину — зверху на мене щось стрибнуло. 

Не встигнувши навіть нормально усвідомити, що відбувається, я рефлекторно вдарив лапою назустріч, випускаючи кігті, одночасно різко зміщуючись убік, щоб бачити нападника. 

— ХАХАХА! Ей, Амб, ти такий грізний, коли атакуєш! — заржав Пірс зі своєї лежанки. 

Переді мною стояв Брейк. 

Неймовірно злий. 

Плечі напружені, очі блищать, ніби він реально готовий зараз кинутись на мене. 

Цікаво… а де третій головастик? 

Трійнята Сіко ділили зі мною кімнату вже другий повний цикл, і я вперше бачив Брейка настільки скаженим. 

— Ей, Брейк, що за драко тебе вкусив? — фиркнув я, засовуючи руки в кишені худі. — Ти ж знаєш, я не проти помахати кігтями… але не в боксі. Не хочу втрачати бали й потрапити в карцер. 

Брейк зробив крок вперед. 

— Чому мою льотну красуню передали тобі?! 

А-а. 

Тепер ясно. 

Я ледве стримав усмішку. 

— Ти знаєш, скільки ми з Горденом у неї вклали?! — майже гаркнув він. — Чому той старий пердун каже, що тепер вона числиться за тобою?! 

Брейк зараз виглядав майже смішно, якщо на хвилину забути, що Сіко офіційно визнані найкращими бійцями відкритої частини галактики. І не мисливцями — цей титул усе ще залишався за Шахами. Але в прямому бою з Сіко мало хто хотів зв’язуватись добровільно. 

Їхні тіла були створені для війни. Сильно розвинений хвіст, неймовірна швидкість і реакція, від якої інколи навіть мені ставало не по собі. Особливо це було видно на щорічних боях Великої арени. Я досі пам’ятаю, як уперше побачив дорослих воїнів Сіко в реальному поєдинку. Тоді мені здалося, що вони рухаються швидше, ніж нормальні істоти здатні бачити. 

Зараз їхні тіла здавались трохи дивними через яскраву синю шкіру й повну відсутність волосся. Але на своїй рідній планеті вони майже ідеально зливалися з місцевістю. Вісімдесят відсотків поверхні Сікора займали льодовики й снігові пустки. І там їхня шкіра працювала майже як природне маскування. 

Навіть відсутність волосяного покриву їм зовсім не заважала. У Сіко був настільки сильний кровообіг, що вони практично ніколи не мерзли. Навпаки — у теплих секторах галактики ці сині придурки постійно страждали від спеки й ходили напівроздягнені навіть узимку. 

— Амб… я клянусь хвостом, я тебе зараз реально приб’ю, — прошипів Брейк, усе ще не відводячи від мене погляду. 

Я тільки ширше усміхнувся. 

— Да годі тобі, Брейк. Ти все одно постійно жалувався на цю рухлядь, — пирхнув Пірс зі своєї койки. — Відіжми М-98 у цих кошаків. Вони все одно не збираються претендувати на факультет льотчиків. Цікаво, скільки місць виділять цього року нам. Амб, ти про це нічого не чув? 

— Ні, не цікавився, — байдуже кинув я. — По балам я проходжу, і мені норм. Решта невдах мене не цікавить. 

Відштовхнувшись від стіни, я пішов до свого ліжка, на ходу стягуючи худі через голову. 

— Ооо, дивись, наш король арени знову випендрюється, — зареготав Пірс. 

— Заздри мовчки, — фиркнув я. 

Брейк усе ще виглядав так, ніби хотів мене придушити прямо тут, але вже хоча б перестав шипіти через свій корабель. 

Кинувши форму на край ліжка, я попрямував у душовий блок. 

Ставши перед дзеркалом, я кілька секунд мовчки розглядав своє відображення. 

Шрам під оком ледь помітно зблід із роками, але все одно добре виділявся на попелясто-сірій шкірі. 

Його мені залишив старший брат. 

Точніше — я сам нарвався, коли ми в дитинстві вирішували, хто з нас сильніший. 

Криво усміхнувшись, я провів пальцями по старому сліду. 

Потім підняв погляд вище. 

Попеляста шкіра була вкрита темними мітками раси Шахі. Ліве вухо майже розірване навпіл — ще один подарунок із юності, коли я ліз у кожну бійку, яка тільки траплялась на очі. 

Вузькі зіниці в карих, майже чорних очах дивились насторожено й трохи втомлено. 

— Треба трохи піднабрати… а то зовсім схуд, — пробурмотів я собі під ніс. 

Ребра вже починали занадто сильно виділятися. 

Нормально жерти останнім часом виходило рідко, а тренування виснажували так, ніби з нас намагались зробити бойових псів, а не курсантів.