Глава 1 — Острів сиріт

Відкривши очі, я перш за все відчула, як сильно б’ється серце.  
«Невже знову кошмар?..»

Кілька секунд я просто дивилась у стелю, намагаючись зрозуміти, де знаходжусь. Біле холодне світло медичного сектора різало очі.

Точно.  
Випускний екзамен.  
Останній етап.

Я вирубилась одразу після нього.

Повільно піднявшись із медичної капсули, я швидко знайшла очима форму, недбало складену на стільці поруч, і почала натягувати її на себе, навіть не дивлячись у бік Леді Варіани.

Ми давно навчилися ігнорувати одна одну.

Тому мене зовсім не здивувало, що, помітивши моє пробудження, вона навіть не підняла голову від екрана.

Я вже майже вийшла з медбоксу, зав’язуючи волосся у високий хвіст, коли почула її спокійний голос:

— Ти майже на межі. Відпочинь.

І знову тиша.

Я обернулась.

Білі, майже перлинні очі. Ідеально пряме світле волосся.  
Таке ж, як у мене.

І від цього всередині щось неприємно стиснулося.

Я пам’ятала нашу першу зустріч надто добре.

Мені було три.

Того дня нас вперше привели на маркування й медичне сканування. Няньки не дуже любили возитися зі мною, але свою роботу робили нормально.

І тоді я побачила її.

Неймовірно красиву жінку з білим волоссям, точнісінько як у мене.

Пам’ятаю, як серце раптом почало битися швидше.

Я вирвалася з рук виховательки й побігла до неї.

— Мама!

Я обхопила її ноги руками й усміхнулася так щиро, як можуть усміхатися тільки діти.

А потім відчула, як її тіло буквально закам’яніло.

Піднявши голову, я побачила її обличчя.

Огиду.  
Брезгливість.

Ніби я була чимось брудним.

Того вечора мені вперше пояснили, хто я така.  
І де моє місце.

Той вираз обличчя я не змогла забути навіть через роки.

Відвернувшись, так нічого й не сказавши, я натягнула капюшон і вийшла з медбоксу.

Мої кроки глухо відбивалися від майже порожнього коридору.

Діставши еваком, я швидко відкрила розділ оцінок.

Кілька секунд просто дивилась на цифру.

87.

І всередині мимоволі з’явилась задоволена усмішка.

Це прекрасно.

Краще, ніж я взагалі могла розраховувати.  
Особливо для мене.

Тривога, яка душила останні кілька тижнів, трохи відступила, дозволяючи вперше нормально вдихнути.

Я швидко перейшла в інший розділ.

«Накази».

Новий запис світився червоним.

> «Прибути в розподільний центр для подальшого призначення.»

У грудях одразу неприємно стиснуло.

Я завмерла лише на секунду.

Це мало статися.  
Я знала.

Готувалась до цього роками.

Тому швидко придушила тривогу, заховавши її десь глибше, як робила завжди.

— Нейя!

Почувши знайомий голос, я обернулась.

Люк поспішав до мене через коридор, розмахуючи рукою.

Його копита голосно стукали по металевій підлозі, і я мимоволі скривилась.

Так.

Жодна нормальна розвідка не взяла б його до себе.

У ньому було занадто багато від Фіфі.  
Надто м’який.  
Надто помітний.

Навіть зараз, серед однакових сірих курсантських форм, Люк виглядав так, ніби випадково заблукав сюди з якоїсь тихої фермерської планети.