Глава 1 — Острів сиріт

Розплющивши очі, першим ділом перевірила руки. Цілі. Нічого не зламано.

Значить, екзамен закінчився. Значить, вижила.

Біле, холодне світло медичного сектора безжально різало очі. Повільно піднялася з капсули — тіло ще не зовсім слухалося після перенапруження — і знайшла поглядом форму, недбало кинуту на стілець поруч. Почала натягувати її без поспіху, свідомо не дивлячись у бік Леді Варіани, яка саме переглядала мої медичні показники на голоекрані.

Ми давно навчилися ігнорувати одна одну. Мовчазна угода без слів і підписів: вона не дивиться на мене — я не дивлюся на неї. Усім зручно.

Вже майже вийшла — на ходу зав'язуючи волосся у високий хвіст, — коли почула її спокійний голос:

— Ти майже на межі. Відпочинь.

І знову тиша.

Зупинилася. Не треба було цього робити. Але зупинилася.

Обернулася.

Білі, майже перлинні очі. Ідеально пряме світле волосся. Та сама шкіра й форма обличчя — вперше в житті я бачила когось, хто виглядав так само, як я. І від цього десь глибоко всередині щось звично й боляче стиснулося. Не вперше. Вже не так гостро, як раніше, але все одно — стиснулося.

Нашу першу зустріч пам'ятала надто добре.

Тоді мені виповнилося три роки. Того дня нас уперше привели на маркування й загальне медичне сканування. Няньки не дуже любили возитися зі мною, але роботу свою виконували.

І раптом я побачила її — неймовірно красиву жінку з білим волоссям і перлинними очима. Вперше в житті я побачила когось, хто виглядав точнісінько як я. Для трирічної дитини цього виявилося цілком достатньо.

Маленьке серце забилося швидше. Вирвавшись із рук виховательки, я щодуху побігла їй назустріч.

— Мама!

Обхопила її ноги руками й усміхнулася так щиро, як можуть усміхатися тільки діти, які ще не знають, що деякі двері зачинені для них назавжди.

А потім відчула, як її тіло буквально закам'яніло. Вона відступила на крок — так різко, ніби доторкнулася до чогось гарячого. Підняла голову й побачила в її очах лише огиду та бридливість. Наче на її ідеально чистій підлозі випадково опинилося щось брудне.

Три роки. Навіть у такому віці це стає зрозуміло без слів.

Того вечора вперше пояснили, хто така і де моє місце. Вираз обличчя Леді Варіани не змогла забути навіть через роки. Не тому, що він болів, а тому, що перше розчарування завжди вкарбовується надовго.

А вже ввечері випадково підслухала розмову няньок. Хоча «випадково» — гучно сказано. Вони навіть не намагалися говорити тихіше, чудово знаючи, що сиджу зовсім поруч, за тонкою перегородкою.

— Це ж треба, така ганьба… — фиркнула одна. — Прийняти поважну Леді Варіану за свою маму.

— Та мала взагалі якась дивна, — підтримала друга. — Хоча чого ще чекати від змішаної?

Пролунав короткий сміх.

— А мати цієї малявки, схоже, зовсім безглузда була, раз зв'язалася з кимось із іншої раси. — Друга знову пирхнула. — Тепер дитя бігає за кожним білим волоссям і кричить «мамо». А побачить Сіко — кричатиме «тату, тату».

Обидві засміялися.

— Та тихо ти, почує ще.

— І що? Вона все одно нічого нормально не зрозуміє.

Тоді й справді збагнула не все. Але достатньо, щоб усвідомити одне: деякі речі не змінюються від того, що ти їх сильно хочеш. Деякі двері просто зачинені, і не треба в них стукати.

Більше ніколи й нікого не називала мамою.

Відвернулася від Варіани, нічого не сказавши у відповідь. Вона порадила відпочити. Дуже турботливо для істоти, яка колись відсахнулася, наче від чогось брудного.

Натягнула капюшон і вийшла.

Кроки глухо відбивалися від стін порожнього коридору. В ехо-комі вже світився результат екзамену. Відкрила його й кілька секунд просто дивилася на цифру.

876.

Очманіти.

Тривога, яка душила останні кілька тижнів, нарешті трохи відступила. Заради цього моменту я витримала все: божевільні тренування, виснажливі екзамени та безсонні ночі, коли здавалося, що я недостатньо хороша.

А потім погляд натрапив на червоний індикатор на вкладці «Накази».

Відкрила.

«Прибути в розподільний центр для подальшого призначення».

У грудях щось одразу стиснулося.

Ось і все. Тепер це стало реальністю.

Знала, що цей день настане. Готувалася до нього роками, повторювала собі, що саме заради цього прийшла в Академію. Що після випуску отримаю своє місце.

Знати це було легко. Бути готовою — зовсім інше.

На секунду дозволила тривозі піднятися до самого горла, а потім, як завжди, загнала її глибше. Туди, де вже давно зберігала все, про що воліла не думати.

І пішла далі.

— Нейє!

Почувши знайомий голос, обернулася. Через коридор до мене поспішав Люк, активно розмахуючи рукою. Його копита гучно цокали по металевій підлозі, від чого я мимоволі скривилася.

Жодна нормальна розвідка не взяла б його до себе. У цьому хлопці було занадто багато від Фіфі — надто м'який, надто помітний. Навіть зараз, серед однакових сірих курток, він виглядав так, ніби випадково заблукав сюди з якоїсь тихої фермерської планети. І, дивно, але мене це зовсім не дратувало. Просто було фактом.

— Ну як, здала? З тобою все гаразд? Ти знову була в медблоці?

Важко вдихнувши, прикрила очі. Запитання сипалися одне за одним — наче хтось відкрив шлюз і забув його перекрити.

— Хлюпса мені в боти, Люку, — втомлено відповіла. — Так, здала. Просто виклалася на максимум під час симуляції й відключилася одразу після завершення.

— А… ну ясно.

Пирхнула й легенько штовхнула його плечем.

— Ти вже був у Леді Рос?

Люк голосно розсміявся, і мій погляд мимоволі затримався на ньому. Йому неймовірно личило усміхатися. У такі моменти він здавався зовсім не втомленим, а просто щиро радісним. Довгі вуха опустилися, майже сховавшись у світлих кучерях, і в ньому раптом з'явилося щось настільки беззахисне, що я ледве стримала усмішку.