Глава 1 — Острів сиріт

Відкривши очі першим ділом перевірила руки.

Цілі. Нічого не зламано.

Значить екзамен закінчився.

Біле холодне світло медичного сектора різало очі. Повільно піднялась із медичної капсули і знайшла очима форму — недбало кинуту на стілець поруч — почала натягувати на себе. Навіть не дивлячись у бік Леді Варіани яка переглядала медичні показники на голо-екрані.

Ми давно навчились ігнорувати одна одну. Тому мене зовсім не здивувало що вона навіть не підняла голову.

Вже майже вийшла з медбоксу — зав’язувала волосся у високий хвіст — коли почула її спокійний голос:

— Ти майже на межі. Відпочинь.

І знову тиша.

Обернулась.

Білі майже перлинні очі. Ідеально пряме світле волосся. Таке ж як у мене.

І від цього десь глибоко всередині щось болісно стислось.

Нашу першу зустріч пам’ятала надто добре.

Мені було три. Того дня нас уперше привели на маркування й медичне сканування. Няньки не дуже любили возитись зі мною але роботу робили.

І тоді побачила її. Неймовірно красиву жінку з білим волоссям — точнісінько як у мене.

Серце раптом почало битися швидше. Вирвалась із рук виховательки й побігла до неї.

— Мама!

Обхопила її ноги руками й усміхнулась так щиро як можуть усміхатись тільки діти.

А потім відчула — її тіло буквально закам’яніло. Вона відступила на крок — так різко ніби доторкнулась до чогось гарячого.

Підняла голову.

Огида. Бридливість. Ніби була чимось брудним.

Того вечора мені вперше пояснили хто я така. І де моє місце. Той вираз обличчя не змогла забути навіть через роки.

А вже ввечері випадково підслухала розмову няньок. Хоча “випадково” — голосно сказано. Вони навіть не намагались говорити тихіше — прекрасно знали що сиджу зовсім поруч за тонкою перегородкою.

— Це ж треба такий позор… — фиркнула одна з них. — Прийняти поважну Леді Варіану за свою маму.

— Та мала взагалі якась дивна, — підтримала друга. — Хоча чого ще чекати від змішаної?

Пролунав короткий сміх.

— А Леді Варіана схоже зовсім непутяща раз не знайшла собі пару серед своїх. Тепер кожне біле волосся буде бігати за нею й кричати “мамо”.

— Та тихо ти почує ще.

— І що? Вона все одно нічого нормально не зрозуміє.

Тоді й справді зрозуміла не все. Але достатньо. Достатньо щоб більше ніколи не називати нікого мамою.

Відвернулась від Варіани. Нічого не сказала. Натягнула капюшон і вийшла.

Кроки глухо відбивались від майже порожнього коридору. Дістала ехо-ком і відкрила розділ оцінок. Кілька секунд просто дивилась на цифру.

876.

Очешуєть.

Тривога яка душила останні кілька тижнів трохи відступила. Вперше нормально вдихнула.

Швидко перейшла в інший розділ. Накази. Новий запис світився червоним.

“Прибути в розподільний центр для подальшого призначення.”

Щось у грудях одразу стислось і завмерло. Зупинилась лише на секунду.

Це мало статися. Знала. Готувалась до цього роками. Тому швидко придушила тривогу — заховала її десь глибше як робила завжди.

— Нейя!

Почувши знайомий голос, обернулась. Люк поспішав до мене через коридор розмахуючи рукою. Його копита голосно стукали по металевій підлозі і мимоволі скривилась.

Так. Жодна нормальна розвідка не взяла б його до себе. У ньому було занадто багато від Фіфі — надто м’який, надто помітний. Навіть зараз серед однакових сірих форм Люк виглядав так ніби випадково заблукав сюди з якоїсь тихої фермерської планети.

— Ну як здала? І в тебе все добре? Ти знову була в медблоці? Знов панічна атака?

Тяжко вдихнувши, прикрила очі. Питання сипались із нього без зупину — наче хтось відкрив шлюз і забув закрити.

— Хлюпса мені в боти, Люку, — втомлено відповіла. — Так, здала. Просто постаралась видати максимум на екзамені й відключилась одразу після завершення.

— А… ну ясно.

Фиркнула й штовхнула його плечем.

— Ти вже був у Леді Рос?

Люк голосно розсміявся — і ненароком зависла дивлячись на нього. Йому неймовірно личило усміхатись. У такі моменти він виглядав зовсім не хворим чи змученим а просто… милим. Його довгі вуха опустились униз майже сховавшись у світлих кучерях — настільки беззахисний вигляд що ледь стримала усмішку.

— Ще ні, але думаю мене точно відправлять на якусь закриту ферму овець розводити.

— Не драматизуй. Впевнена що в тебе ще є шанс. У вашої групи екзамен же завтра от і глянем.

— Ну да… глянем. Але мені здається що я зовсім не готовий.

Кисло посміхнувшись, Люк перевів погляд на мене.

— А ти? Вже знаєш куди тебе?

— Розподільний центр спочатку. Далі побачимо, — знизала плечима. — Все ще думаю що якби ти постарався краще то зміг би хоча б здати тактику. У тобі все-таки є кров Шахі.

І вже в наступну секунду пошкодувала про сказане.

Недоречно. Дуже недоречно.

Обличчя Люка ніби остаточно втратило всі фарби майже злившись із сірою стіною коридору. А його погляд був направлений кудись мені за спину.

Холод пробіг по хребту. Різко обернулась.

Амбіод стояв посеред коридору — руки в кишенях, подерте вухо, погляд від якого хотілось відступити на крок.

— Хлюпса мені в боти… — пробурмотіла крізь зуби.

Не думаючи, схопила Люка за руку й різко потягнула вперед.

Запізно.

У спину вже долетів знайомий насмішкуватий голос:

— Щоб я більше не чув що в цього Квіппі є хоч крапля нашої крові.

Коридором прокотився тихий сміх. Пальці Люка ледь помітно здригнулись у моїй руці.

Невже так важко просто пройти повз. Просто не помічати.

Але ні.

Відколи в комплексі з’явився Амбіод спокійне життя для Люка закінчилось. Раніше нас хоча б просто ігнорували — ніби були частиною стін, старих труб чи брудних коридорів. А потім з’явився він. Молодий чистокровний Шахі з вічно розбитими кісточками пальців, подертим вухом і поглядом від якого молодші вихованці починали нервово мовчати.

І чомусь саме нас він зробив своєю улюбленою мішенню.