Глава 1 — Острів сиріт

Відкривши очі першим ділом перевірила руки.

Цілі. Нічого не зламано.

Значить екзамен закінчився. Значить вижила.

Біле холодне світло медичного сектора різало очі. Повільно піднялась із капсули — тіло ще не зовсім своє після симуляції — і знайшла очима форму недбало кинуту на стілець поруч. Почала натягувати на себе не поспішаючи. Не дивлячись у бік Леді Варіани яка переглядала медичні показники на голо-екрані.

Ми давно навчились ігнорувати одна одну. Мовчазна угода без слів і підписів. Вона не дивиться на мене — я не дивлюсь на неї. Всім зручно.

Вже майже вийшла — зав'язувала волосся у високий хвіст — коли почула її спокійний голос:

— Ти майже на межі. Відпочинь.

І знову тиша.

Зупинилась. Не треба було зупинятись. Але зупинилась.

Обернулась.

Білі майже перлинні очі. Ідеально пряме світле волосся. Таке ж як у мене. Майже таке ж.

І від цього десь глибоко всередині щось звично боляче стислось. Не вперше. Вже не боляче так як раніше. Просто — стислось.

Нашу першу зустріч пам'ятала надто добре.

Мені було три. Того дня нас уперше привели на маркування й медичне сканування. Няньки не дуже любили возитись зі мною але роботу робили.

І тоді побачила її. Неймовірно красиву жінку з білим волоссям — точнісінько як у мене.

Серце раптом почало битися швидше. Вирвалась із рук виховательки й побігла до неї.

— Мама!

Обхопила її ноги руками й усміхнулась так щиро як можуть усміхатись тільки діти. Ті що ще не знають що деякі двері зачинені для них назавжди.

А потім відчула — її тіло буквально закам'яніло. Вона відступила на крок — так різко ніби доторкнулась до чогось гарячого.

Підняла голову.

Огида. Бридливість. Ніби я була чимось брудним що випадково опинилось на її підлозі.

Три роки. Навіть у три роки це зрозуміло без слів.

Того вечора мені вперше пояснили хто я така. І де моє місце. Той вираз обличчя не змогла забути навіть через роки. Не тому що боліло. А тому що перше — завжди запам'ятовується.

А вже ввечері випадково підслухала розмову няньок. Хоча "випадково" — голосно сказано. Вони навіть не намагались говорити тихіше — прекрасно знали що сиджу зовсім поруч за тонкою перегородкою.

— Це ж треба такий позор… — фиркнула одна. — Прийняти поважну Леді Варіану за свою маму.

— Та мала взагалі якась дивна, — підтримала друга. — Хоча чого ще чекати від змішаної?

Пролунав короткий сміх.

— А мама цієї малявки схоже зовсім безтолкова була раз зв'язалась із кимось з іншої раси. — Друга фиркнула. — Тепер дитя бігає за кожним білим волоссям і кричить "мамо". А побачить Сіко — кричатиме "тато тато".

Обидві засміялись.

— Та тихо ти почує ще.

— І що? Вона все одно нічого нормально не зрозуміє.

Тоді й справді зрозуміла не все. Але достатньо. Достатньо щоб зрозуміти одне — деякі речі не змінюються від того що ти їх хочеш. Деякі двері просто зачинені. І не треба стукати.

Більше ніколи не називала нікого мамою.

Відвернулась від Варіани. Нічого не сказала.

Вона сказала відпочинь. Дуже турботливо для людини яка відступила від мене як від чогось брудного.

Натягнула капюшон і вийшла.

Кроки глухо відбивались від майже порожнього коридору. Дістала ехо-ком і відкрила розділ оцінок. Кілька секунд просто дивилась на цифру.

Очешуєть.

Тривога яка душила останні кілька тижнів трохи відступила. Вперше нормально вдихнула.

Швидко перейшла в інший розділ. Накази. Новий запис світився червоним.

"Прибути в розподільний центр для подальшого призначення."

Щось у грудях одразу стислось і завмерло. Зупинилась лише на секунду.

Це мало статися. Знала. Готувалась до цього роками.

Тому швидко придушила тривогу — заховала її десь глибше як робила завжди. І пішла далі.

— Нейя!

Почувши знайомий голос обернулась. Люк поспішав до неї через коридор розмахуючи рукою. Його копита голосно стукали по металевій підлозі і мимоволі скривилась.

Жодна нормальна розвідка не взяла б його до себе. У ньому було занадто багато від Фіфі — надто м'який надто помітний. Навіть зараз серед однакових сірих форм він виглядав так ніби випадково заблукав сюди з якоїсь тихої фермерської планети. І при цьому — чомусь це не дратувало. Просто було фактом.

— Ну як здала? І в тебе все добре? Ти знову була в медблоці?

Тяжко вдихнувши прикрила очі. Питання сипались із нього без зупину — наче хтось відкрив шлюз і забув закрити.

— Хлюпса мені в боти Люку, — втомлено відповіла. — Так здала. Просто постаралась видати максимум на екзамені й відключилась одразу після завершення.

— А… ну ясно.

Фиркнула й штовхнула його плечем.

— Ти вже був у Леді Рос?

Люк голосно розсміявся — і ненароком зависла дивлячись на нього. Йому неймовірно личило усміхатись. У такі моменти він виглядав зовсім не стомленим а просто — радісним. Його довгі вуха опустились униз майже сховавшись у світлих кучерях — настільки беззахисний вигляд що ледь стримала усмішку.

Цікаво як йому це вдається. Радіти просто так. Без причини.

— Ще ні але думаю мене точно відправлять на якусь закриту ферму овець розводити.

— Не драматизуй. Впевнена що в тебе ще є шанс. У вашої групи екзамен же завтра от і глянем.

— Ну да… глянем. Але мені здається що зовсім не готовий.

Кисло посміхнувшись Люк перевів погляд на неї.

А ти? Вже знаєш куди тебе?

— Розподільний центр спочатку. Далі побачимо, — знизала плечима. — Все ще думаю що якби ти постарався краще то зміг би хоча б здати тактику. У тобі все-таки є кров Шахі.

І вже в наступну секунду пошкодувала про сказане.

Недоречно. Дуже недоречно. Саме зараз — дуже недоречно.