Глава 3: Прихована загроза

Туман все ще повільно стелився вулицями сірого міста Грімхолл, коли над дахами пронісся холодний вітер, несучи з собою запах попелу й металу. Мешканці обережно заглядали з-за вікон, відчуваючи, що щось невидиме спостерігає за ними. Тиша була неспокійною, ніби сама ніч тримала подих, чекаючи моменту, коли все зміниться.

Еліанна йшла вузькою вулицею поруч із Тарвеном і Лукою, її серце билося швидко. Вона відчувала, що магія, яку вона торік ще випадково відкрила, тепер стала частиною її життя, і відчуття сили змішувалося з тривогою. Тарвен ішов поруч, спостерігаючи за кожним рухом навколо, а Лука намагався не відставати, тримаючи руку Еліанни.

— Вони тут, — промовив Тарвен тихо, зупиняючись перед вузьким провулком, де стіни будинків були чорні від старої сажі. — Я відчуваю їхню присутність.

— Хто вони? — тихо запитала Еліанна, відчуваючи, як по спині пробіг холод.

— Не просто вони, — відповів Тарвен, його голос став серйозним і важким. — Один із найнебезпечніших магів Ауримара. Його сила зростає з кожним днем. Він керує містом через приховані артефакти — предмети, що посилюють його владу і контроль над простими людьми.

Еліанна відчула, як серце стискається від страху. Вона згадала всіх тих, хто жив у бідності і страху, хто не мав права на власне життя. — Тобто він… він керує ними таємно? — прошепотіла вона.

— Саме так, — кивнув Тарвен. — І поки ми не знайдемо спосіб зруйнувати його артефакти, місто залишатиметься в його тіні. Кожен крок, кожне рішення цього магу може коштувати життя мешканцям.

Вони пройшли далі, і туман наче густішав, створюючи відчуття, що самі стіни спостерігають за ними. Десь у провулку пролунало тихе шипіння, а на краю зору промайнув силует, що зникав так само швидко, як з’явився.

— Я відчуваю, що він близько, — прошепотіла Еліанна, тримаючись за Тарвена. — Він ніби відчуває нас.

— Він не просто відчуває, — відповів Тарвен. — Він вже знає. Йому потрібна твоя сила, Еліанно. Саме її він прагне використати для своїх цілей.

Лука похитав головою, його очі розширилися від страху. — І що ми можемо зробити? Ми ж не можемо просто піти і зруйнувати артефакти.

Тарвен похитав головою. — Ні, але ми можемо навчитися контролювати те, що є у нас. Іноді сила одного може зупинити силу багатьох.

Раптом з-за рогу пролунало гучне «бах!» — стара бочка, що стояла на розі, злетіла в повітря, і дрібні осколки каменю розлетілися навсібіч. Еліанна відчула, як магія пробігла по її тілу сама по собі: руки розвелися в сторони, і легкий світловий бар’єр зупинив уламки в повітрі, не давши їм впасти на Луку.

— Тобі вдалося, — прошепотів Тарвен, вражено глянувши на неї. — Ти ще не знаєш, наскільки сильна.

— Я… я не робила це навмисно, — здивовано промовила Еліанна.

— І саме в цьому твоя сила, — спокійно відповів Тарвен. — Вона спрацьовує у моменти, коли ти не контролюєш тривогу.

Вони рушили далі, відчуваючи, як напруга навколо наростає. Місто було сповнене таємниць і прихованих погроз, а кожен перехожий міг бути свідком або жертвою магічної гри, що розгорталася над його дахами.

— Ми повинні знайти артефакти першими, — тихо промовила Еліанна, відчуваючи рішучість і страх одночасно. — Інакше він поглине місто цілком.

Тарвен кивнув. — Так, і часу обмаль. Кожна хвилина наближає його перемогу.

Туман густішав, і звуки міста наче затихали, створюючи відчуття, що вони йдуть по краю прірви. Кожен крок був ризиком, але тепер вони вже не могли відступити. Місто чекало, а прихована загроза ставала все ближчою, мов тінь, що повільно ковзає по стінах і вулицях, готова поглинути все живе, що трапиться на її шляху.

І коли Еліанна вперше відчула холодний подих магії, що лягав на місто, вона зрозуміла: небезпека не за горами — вона вже тут.