Глава 1: Сіре місто

Місто Тіньборг зустрічало ранковий туман, що повільно стелився між вузькими кам’яними вуличками, наче намагаючись приховати від очей чужих таємниці, які воно зберігало століттями. Старі будинки, похмурі й похилені, здавалися живими: тріщини в стінах наче шепотіли історії про колишніх мешканців, а важкі двері скрипіли, ніби попереджаючи, що сюди не варто заходити без дозволу. Тут, серед сірого кольору й брудних кам’яних плит, жило населення, яке ніколи не мало права на щастя.

Еліанна йшла вузькою вуличкою свого району. Їй було сімнадцять, і більшість її ровесників уже втратили надію. Вулиці були заповнені людьми, що поспішали на роботу або шукали щось їстівне, а з вікон величних будинків магів, що піднімалися на пагорбі над містом, лунали легкі сміхи й музика, зовсім чужі для простих смертних. Еліанна завжди відчувала, що її місце не там, куди ведуть старі закони й правила міста. Щось глибоко всередині не давало їй спокою, підштовхуючи шукати щось більше, ніж просто виживання.

Вона заглянула в темний провулок, де гралися діти. Її друг Лука, трохи старший, але нижчий за неї, стояв біля розбитої бочки, намагаючись підняти з землі важкий камінь. Його руки тремтіли, а обличчя було змучене й брудне.

— Давай, Лука, не падай духом! — крикнула Еліанна, намагаючись підбадьорити його.

Він глянув на неї, і в його очах промайнула суміш страху і розпачу.

— Я просто не можу, — тихо пробурмотів він. — Знову все впало. Цей камінь… він занадто важкий…

Еліанна нахилилася, щоб допомогти йому, й у цей момент її рука випадково торкнулася холодної поверхні каменю. Раптом повітря навколо затремтіло, а сам камінь наче ожив — піднявся і легким стрибком впав точно на потрібне місце. Лука застиг, не вірячи своїм очам, а Еліанна відскочила назад, спотикаючись об брудну плитку.

— Що… що це було? — прошепотів Лука.

Еліанна не знала, що відповісти. Вона теж відчула, як щось невідоме, тепле й пульсуюче, пробігло крізь неї. Серце билося шалено, а руки тремтіли, наче від страху і захоплення одночасно.

Вулиця залишилася тихою, ніби нічого не сталося, і тільки туман навколо наче мерехтів від невидимих хвиль магії.

— Ти… ти це зробила? — знову прошепотів Лука, поглядаючи на неї з сумнівом і захопленням.

Еліанна похитала головою. — Я… не знаю… Я просто торкнулася каменя… і він… — вона не змогла знайти слів.

Лука мовчав, його очі розширилися від здивування. Вони обидва стояли в повній тиші, слухаючи, як десь далеко дзвенить дзвін, нагадуючи про світ, який продовжує існувати, незважаючи на їхні маленькі відкриття.

Вони рушили далі вулицею, але Еліанна відчувала, що щось змінилося назавжди. Світ став важчим і водночас яскравішим. Кожна тріщина в стінах, кожна крапля дощу, що падала з небес, здавалися важливими. Вона більше не могла залишатися простою дівчиною з бідного району.

Той день став початком нового життя. Ауримар, сірий і непривітний, відкрив їй маленький промінчик таємниці, яку їй доведеться розкрити. І тепер вона знала одне: магія існує, і вона — її частина.

Повернувшись додому, Еліанна довго сиділа біля маленького вікна, дивлячись, як місто тоне у вечірньому тумані. Вона згадувала камінь, який піднявся в повітрі, і серце знову стискалося від дивного трепету. «Що це зі мною? — думала вона. — Хто я насправді?»

За стіною хтось тихо скрипів дверима, а десь у темряві провулків чути було шепіт. Світ Ауримара був набагато небезпечнішим, ніж вона могла уявити, але водночас сповненим можливостей. І Еліанна відчула, що її шлях тільки починається.

Туман стелився далі, поглинаючи світло факелів, а місто готувалося до ночі. Але для Еліанни нічого вже не було таким, як раніше. Вона вперше відчула справжню силу — силу, яка могла врятувати або зруйнувати все, що вона знала.

І десь у далекому дворі, між тінями старих будинків, маленька іскра магії пробігла по камінню, мов нагадування: Ауримар чекає на тих, хто готовий дивитися правді в очі.