Бонусний розділ

Рейгар

Події відбуваються після 31 розділу

Тримав Айрі у своїх обіймах, але лють нестримними хвилями накочувала на мене. Я досі не міг оговтатися після того, що вона накоїла.

— Вибач, — відсторонив її від себе. — Я маю йти.

Айрелла поглянула на мене крізь вії, на яких тріпотіли сльози. Вона вже вибачилася тисячу разів, але її брехня та хитрість отруювала мене зсередини. Дракон гарчав та шкрябався, намагаючись видряпатися. Нам обом потрібно було випустити пару.

— Рейгаре, вибач… — знову почала Айрелла, але я похитав головою.

— Не треба, я вибачив тобі, але зараз мені необхідно побути наодинці.

Я нахилився й поцілував Айреллу в чоло. Вона заплющила очі на мить, а тоді усміхнулася криво.

— Напишеш мені, як будеш вдома? — боязко запитала.

Я кивнув. Підійшов до столу та вказав на Гримуар.

— Я заберу це, — сказав та завернув фоліант у шарф. — Бувай, кохана. Прошу, відпочинь.

Вона нічого не сказала, а я вийшов з кімнати та відкрив в портал. Закинув ненависний артефакт у трезор, додав ще захисних плетінь та знову відчинив портал.

Вітер тріпав волосся та одяг. Майже зривав його з мене. Але я заплющив очі та підставив обличчя вітру. Безжальному, колючому та холодному. Він охолоджував шкіру, жалив майже до болю, але я радів йому. Радів, мов рідному. Вітер, можна сказати, був ще однією рідною стихією. Він гасив у мені полумʼя люті та образи. Моя кохана істара мені брехала.

Гнів розігрів шкіру. Я відпустив його. Миттю перекинувся на дракона та шугонув вниз з найвищої скелі, що охороняла озеро Мірраліс. Я стрімголов летів, склавши крила, розганявся, упивався вітром та холодом на шкірі.

З горла вирвався рик. Оглушливий. Болісний. Гнівний. Дракон ревів, випускаючи у небо весь свій відчай, гнів та біль. Біль за свою пару. За істару, яка б мала нам довіряти, проте не довіряла. Навпаки. Вона настільки боялася зізнатися, що вирішила збрехати.

Ми з Реєм були одним цілим. Я зробив мертву петлю в повітрі, а тоді за кілька сантиметрів від води розправив крила та вирівнявся, зачіпаючи сріблясту гладь озера кігтястими лапами. Бризки впали на морду дракона, проте майже не відчувалися на чорній лусці.

Лапи торкнулися берега, і я знову перекинувся на людину. Сів на березі й дивився на воду.

Айрелла могла погубити себе. Буквально загубитися у всіх тих знаннях, якби я не перервав ритуал.

— Чим вона думала?! — скрикнув й вдарив долонею по землі.

«Вона хотіла врятувати невинних», — прогуркотів Рей.

— Ціною свого життя? — запитав вголос. — Чим би вона допомогла, якби загубилася? Якби втратила життя? Чим, скажи мені, Рею?!

«Нічим», — сумно сказав Рей. — «Я теж злякався за нашу істару. Проте зараз, ми покинули її, а вона там страждає на самоті».

Я зітхнув. Рей мав рацію.

— Я не міг залишитися поруч, — сказав тихо. — Лють бриніла в мені, і я боявся, що нашкоджу Айреллі більше, якщо залишуся поруч. Ти ж сам знаєш, як важко втрачають дракони своїх істинних.

«Краще вже останній політ», — заревів Рей, — «ніж життя без обраної. Нам необхідно завершити мітку. Обʼєднати наші життя. Терміново».

Я хрипко розсміявся.

— Краще, щоб всі були живі та здорові. А мітка, — зітхнув. — Все буде тоді, коли вирішить Айрелла.

«Вона дуже нерішуча», — пробубнів невдоволено мій дракон.

Я закотив очі, підвівся та змахнув рукою, відкриваючи портал. Магія забриніла в мені та вирвалася на волю. Простір розірвався і зʼявилася тремтлива вирва порталу.

Пройшов крізь портал та опинився у вітальні свого будинку. Весь будинок був просякнутий запахом моєї пари. Зробив глибокий вдих. Легені одразу ж наповнилися ароматом солодкої тягучої карамелі, з нотками ванілі та вершків. На язику відчув запах своєї солодкої Карамельки.

Дракон загарчав.

— Навряд вона тут, Рею, — сказав тихо та похитав головою.

Айрелла хоч і мала доступ до мого будинку, проте я сумнівався, що вона після сьогоднішньої сварки захотіла бути тут. І я дав їй цю можливість побути на самоті. Звісно, я міг би піддатися інстинктам та зачинити Айреллу десь високо в горах, але я настільки її кохав, що поважав її свободу.

Важко зітхнув та поплентався в душ. Довго стояв під прохолодними струменями води, аж доки всі думки не вивітрилися. Вимкнув воду, витерся та огорнув стегна рушником. Попрямував у спальню, щоб одягнутися. Відчинив двері та застиг на порозі.

«Очам своїм не вірю».

На ліжку, згорнувшись в калачик, спала Айрелла. Її фуксійне волосся розметалося по білих простирадлах. Серце стислося. Венами потекло кохання та розлилося полегшення. Вона тут. Моя маленька тендітна істара лежала у моєму ліжку. Сама.

Якщо до цього я ще думав запертися в кабінеті та працювати. А може ще й випити склянку-другу вина, то зараз всі думки про роботу випарувалися.