Епілог

Айрелла

Пройшло пів року відтоді, як ми знищили Чорний Гримуар. Печатка, що тріснула під час ритуалу, тепер перебувала під суворою охороною, адже Артефакт світла, який врятував нас тоді, вигорів дощенту. Маги й нелюди, серед яких були і кращі артефактори, досі шукали спосіб зробити Печатку знову цілісною, не «випиваючи» магію, як це було після війни з іфритами. І хоча Феранія була у відносній безпеці, ми всі знали, що часу в нас не так багато, як хотілося б.

Ми з Рейгаром оселилися в його будинку в Аурелії. Я пам'ятаю той момент, коли переступила поріг цього дому вперше, як господиня, відчуваючи змішані почуття — радість і занепокоєння. З одного боку, я знайшла свого істинного, і ми нарешті були разом. З іншого — тінь минулого все ще нависала над нами.

Рейгар... Він закохався в мене заново, хоча ще не згадав усіх деталей нашого кохання. Дракона поки не вдалося пробудити, але я бачила, як його почуття до мене розквітають кожного дня. Це був новий шлях для нас обох — відкривати один одного наново, занурюючись у кохання, яке, здавалося, було сильніше за будь-яку темряву.

Моргана та Ліору передали на суд вищим інстанціям. Морган, який втратив усі сили після знищення Гримуару, був засуджений Радою Магістрів до довічного ув'язнення. Ліора ж постала перед Великою Радою Драконів, і серед тих, хто виносив вирок, був і Рейгар. Її покарали носінням антимагічних кайданок та засланням — вона втратила можливість користуватися магією назавжди. Здавалося, темрява, яка загрожувала Феранії, тепер зникла, але все ще залишалася небезпека, яка відчувалася у тріщинах Печатки.

Одного разу, в ясний літній день, Рейгар запросив мене на прогулянку до озера Мірраліс — місця, де ми любили проводити час разом. Озеро завжди зачаровувало своєю красою, його вода виблискувала, мов коштовний камінь під сонячним промінням. Ми йшли поруч, базікаючи, коли раптом Рейгар зупинився, я помітила в його очах дивне хвилювання.

— Айрі, — він узяв мою руку, його пальці ніжно торкнулися моєї шкіри, наші погляди зустрілися. Його очі, глибокі й теплі, були сповнені тривоги та рішучості. — Є дещо, що я маю тобі сказати. Це дуже важливо.

Моє серце вибухнуло нестримним ритмом, наче підкоряючись якомусь невидимому поклику. У повітрі зависла напруга, я ледь дихала, не в змозі передбачити те, що він скаже.

— Виходь за мене, — прошепотів він, відкриваючи маленьку оксамитову коробочку, всередині якої сяяла каблучка, мов сонячний промінь, що проникає крізь густе листя дерев.

Я завмерла, світ навколо розплився і на мить все зупинилося. Це було так несподівано, але всередині мене наростало почуття — потужне, мов океанська хвиля. Кохання до нього розливалося по мені теплом, кожна частинка тіла знала відповідь.

— Так, — ледь чутно промовила я, відчуваючи, як сльози радості наповнюють очі. — Так, я згодна.

Моє серце переповнювалося щастям, яке не можна було стримати, в цей момент світ здавався ідеальним, бо я стояла поруч із драконом, якого кохаю.

Як тут, немов у відповідь на наші почуття, до озера спустилися величні істоти — вальгари. Це були верхові тварини, схожі на драконів, але без здатності до магії стихій. Їх тіла виблискували лускою на сонці. Самка з кількома дитинчатами тихо ступала по берегу, я завмерла з захопленням дивлячись на них. Вони спустилися до озера попити води. Раптом, один із малюків відірвався від матері й наблизився до мене. Я не могла повірити, що це відбувається зі мною, адже я памʼятала, що цих розумних істот не так просто приручити.

Моє серце завмерло, коли я простягнула руку і маленький вальгар дозволив себе погладити. У цей момент я відчула, як між нами встановлюється зв'язок. Я знала, що це створіння обрало мене. Це було неймовірно.

— Вітаю тебе, Айрі, — обійняв мене Рейгар та поцілував у скроню. — Не тільки я відчуваю у тобі добре та світле серце — вальгари цьому доказ.

Ми ще трохи поспостерігали за ними, допоки самка не покликала своїх дітей і вони не відлетіли у гори.

Відтоді ми часто навідувалися до озера і коли дитинча виросло, воно стало моїм вірним супутником. Я не могла повірити в це щастя — я знайшла свого дракона та свого вальгара.

Минуло ще кілька тижнів. Останні дні літа, я збиралася навідатися до батьків. Ми з Рейгаром були в нашій спальні, коли я вдягала свою сукню. Він підійшов до мене ззаду, обійняв, ніжно торкаючись моїх плечей.

— Карамелька, — прошепотів він, — я кохаю тебе.

Я обернулася до нього, відчуваючи теплоту його слів та відповіла:

— І я кохаю тебе.

Раптом Рейгар витягнув з кишені довгасту різьблену коробочку.

— Відкрий, — попросив він.

Я обережно відкрила її, і на оксамиті побачила кулон. Такий самий, що він колись подарував мені на початку наших стосунків, який потім віроломно зірвав з мене Зейн.

— Ц-це... — почала я, хвилюючись.

— Так, — усміхнувся Рейгар. — Такий же кулон, як той, що я подарував тобі в ресторації на початку наших стосунків.

Моє серце завмерло. Я не могла повірити в це.

— Ти... ти все згадав? — пропищала я, кидаючись йому на шию.

«Так, наша істара, ми все згадали», — пролунало в моїй свідомості. Я почула голос Рея, його драконічну сутність.

— Рею... нарешті... — прошепотіла я, обіймаючи Рейгара ще міцніше. По щоках котилися сльози, але це були сльози радості.

***

Пройшло чотири роки.

Я стояла на сцені поруч з Аядою, чекаючи, поки ректор Іріан кел'Блудрон вручить нам дипломи. У залі було тихо, але в повітрі відчувалася атмосфера святкової урочистості. Сьогодні був наш день, і я з нетерпінням чекала цього моменту.

У першому ряду сиділи мої батьки й батьки Рейгара. За ці роки вони стали друзями та часто бачилися. Їхня підтримка була важливою для нас обох. Поглянувши на батька, я побачила його горді очі, а поряд сиділа мама з усмішкою, яка завжди заспокоювала мене. У тому ж ряду сиділи викладачі Академії, серед них — мій коханий Рейгар. Він дивився на мене з гордістю і, як мені здалося, трохи хвилювався.