Розділ 39

Айрелла

Ми заснули майже під ранок, і не зважаючи на це, я прокинулася раніше за Рейгара. Прокинулася й просто лежала, дивлячись на нього, як він спокійно спить поруч. Його обличчя було розслабленим, без напруги чи тривоги, яку я бачила останніми днями. Простягнула руку, щоб торкнутися його щоки, відчувши приємне тепло його шкіри.

Мені було добре з ним, хоч він і не пам'ятав усіх деталей наших стосунків. Не говорив про кохання, не згадував минуле, але його турбота, його присутність — все це було для мене важливим. Його руки, його губи, його пестощі — це стало для мене чимось незамінним.

Я кохала його, попри все. І це почуття було сильнішим за будь-які сумніви чи страхи. Він не пам'ятав, але був зі мною, поруч, і я вірила, що наше кохання переможе всі труднощі.

Ми з Рейгаром вирішили, що перед ритуалом потрібно навідатися до моїх батьків. Я сподівалася дізнатися більше про свого предка, Таеліса Гелланта, і, можливо, отримати якусь інформацію про Тароса та його сина. Але ще більше мене турбувало, як тримати все в секреті. Рейгар не поділяв мого ентузіазму щодо цієї ідеї.

— Ти не можеш приховувати таку важливу інформацію від своїх батьків, — різко промовив він, коли ми вийшли з порталу біля будинку. — Вони мають знати, що відбувається. Це стосується і їхньої безпеки.

— Я не хочу їх лякати, — відповіла я, стримуючи хвилювання. — Вони вже достатньо хвилюються через мене. Якби ти знав, як мама реагує на будь-яку новину з Академії...

— Айрелло, це не просто новина з Академії. Це загроза, — наполягав Рейгар. — Якщо ми не зупинимо це зараз, це може зачепити кожного в Феранії, включно з твоїми батьками.

Я намагалася не піддаватися його аргументам, але в глибині душі знала, що він має рацію. Попри це, я не була готова розповідати батькам усе, що відбувається.

Поки ми сперечалися, двері будинку відчинилися, на порозі зʼявилася здивована мама.

— Айрі, Рейгаре, — сплеснула руками мама, — який сюрприз, я так рада вас бачити, проходьте.

Мама усміхалася, поки ми заходили в дім, а потім обійняла нас по черзі.

— Я так скучила, дитинко, — промовляла мама до мене, — Любий, до нас завітала наша доня.

— Я теж, мам, скучила за вами, — натягнуто усміхнулася. 

Мені не хотілося їх обманювати, але й лякати я теж не хотіла. Я наївно сподівалася, що ритуал пройде без будь-яких сюрпризів.

Мама запросила нас до вітальні, де сидів тато. Він піднявся нам на зустріч, тепло обійняв мене, привітався з Рейгаром, поглядаючи на мене з цікавістю. Він завжди був проникливим, і зараз я відчула його уважний погляд. Ми сіли на диван, і після кількох хвилин розпитувань про справи в Академії я вирішила, що настав час перейти до головного.

— Тату, — почала я, нервово крутячи перстень на пальці, — що ти знаєш про Таеліса Гелланта?

Тато зупинився, дивлячись на мене з цікавістю і, можливо, здивуванням.

— Таеліс Геллант? — він насупився. — Навіщо тобі це?

— Нам дали завдання в Академії — дослідити рід, його вплив на розвиток магії. Я випадково натрапила на його ім’я в архівах. Чи знаєш ти про нього більше?

— Таеліс був дивним чоловіком, — тато схрестив руки на грудях і відкинувся на спинку стільця. — Його вважали несповна розуму. Фанатик, одержимий своїми дослідженнями. Він мріяв створити щось неймовірне, але більшість вважала його навіженим ученим. Те, що він створював — ніхто не вірив, що це може бути щось значуще.

— А ти чув щось про... Чорний Гримуар? — запитала я, намагаючись, щоб голос не затремтів.

Тато напружився, а мама подивилася на мене, здавалося, навіть з легким страхом.

— Лише чутки, Айрі. Щось говорили про небезпечний артефакт, пов’язаний із темною магією, але я завжди вважав це вигадками. Начебто, Таеліс, намагався створити щось таке, скоріше за все, зазнав невдачі.

Він дивився на мене з підозрою, помітивши мою нервозність.

— А чому ти питаєш?

Перш ніж Рейгар встиг щось сказати, я швидко перебила його:

— Це просто завдання, тату, — пробубніла я, намагаючись не видати хвилювання. — Від нас вимагають зібрати якомога більше інформації.

Тато не здавався. Його погляд став ще більш зосередженим.

— А Тарос Геллант? Ти щось про нього знаєш? — запитала я, наче, між іншим.

Тато на хвилину задумався.

— Тарос... — він нахмурився. — Здається, це був хтось із бічної гілки роду, але нічого особливого я про нього не знаю.

— М-м-м, зрозуміло, — простягла я.

Мама дивилася на мене з тривогою.

— Айрелло, все добре? Ти ж знаєш, що завжди можеш розказати нам правду.

— Все чудово, мамо, — швидко відповіла я, підводячись. — Нам час повертатися. Я приїду на канікули і все розповім, гаразд?

Мама обійняла мене, але я відчула, що вона все ще хвилюється. Тато теж дивився на мене пильно, наче намагаючись розгадати таємницю, якою я з ним не поділилася.

Ми швидко попрощалися. Вже на вулиці, коли ми залишили будинок позаду, Рейгар зупинився і злегка покрутив головою.

— Айрелло, це було нерозумно, — сказав він, стискаючи щелепи. — Вони мають знати правду. Якщо щось піде не так, вони тобі не пробачать.

— Я не могла цього зробити, Рейгаре, — тихо відповіла я. — Вони вже занадто хвилюються через мене.

— І це виправдання? — він зупинився й повернувся до мене, його погляд став ще більш напруженим. — Ми не граємося в гру. Це реальність, де кожен крок може призвести до катастрофи.

— Я знаю, — відповіла я, відчуваючи, як мій голос тремтить. — Але я хочу захистити їх. Спочатку ми маємо розібратися з Гримуаром.

Він на мить замовк, його очі пильно дивилися на мене.

— Сподіваюся, ти розумієш, на що йдеш, — сказав він та відкрив портал.

Ми повернулися до Академії, я хотіла провідати Аяду, перш ніж, можливо, втрачу себе.

Коли зазирнули до палати, біля Аяди знову сидів ректор. Він їй щось казав, а Аяда сиділа з підтиснутими губами та не дивилася на нього.