Розділ 37

Айрелла

Коли Рейгар мене не впізнав і заперечував наявність у нього істари, в мене в душі все обірвалося. Ці слова звучали так безжально, що мені здавалося, ніби світ провалюється під ногами. Він не памʼятав нічого про нас, про наші прогулянки, поцілунки, навіть про Гримуар нічого не памʼятав. Я розказувала нашу історію, він слухав зацікавлено, але був якимось чужим. Не торкався мене, не пригортав до себе, не цілував. А коли він обережно поцікавився, чи було в нас щось більше, ніж поцілунки, я знову розплакалася. У грудях боліло так, наче хтось вирвав серце і залишив там рану, що кровоточить.

Я дякувала Каліону, що Рейгар живий та здоровий, але те, що він не памʼятав мене, нас — різало по живому. Ще трохи посидівши біля мого, такого чужого дракона я встала і тихо промовила:

— Ну, піду тоді… Відпочивай…те, — розвернулася і попрямувала до дверей.

— Айрі, — гукнув мене Рейгар, — вибач, що не памʼятаю та роблю тобі боляче, я знайду спосіб згадати.

Я кивнула, знову відчуваючи сльози на щоках і повернулася до себе в палату. Цей похід до Рейгара виснажив мене, тож випивши всі необхідні мікстури та зілля, лягла спати.

На ранок мене знову оглянули, сповістивши, що мій резерв пустий, але є сподівання, що він з часом відновиться. Треба тільки пити настоянки і чекати. Я кивнула і попросила провести мене до Аяди, яка була в сусідній палаті.

Мені дали кілька хвилин, щоб я привела себе до ладу та перевдяглася. У голові гуло, серце ще боліло від тієї розмови з Рейгаром, але треба було триматися. Коли я була готова, за мною зайшла помічниця цілителя й повела до палати Аяди.

Вовчиця лежала бліда, а поряд з нею на ліжку сидів ректор, щось тихо їй розповідав і погладжував по волоссю. В його очах було стільки ніжності, що на мить я не повірила, що це той самий ректор, якого я бачила в Академії під час занять.

Вони помітили мене. Іріан підвів голову і злегка кивнув, запитуючи:

— З тобою все гаразд, Айрелло?

— Так, дякую, — прошепотіла я, хоча насправді ледь стримувала сльози. Він це відчув, напевно, бо додав:

— Я сходжу провідаю Рейгара. — Потім глянув на Аяду, усміхнувся і додав, — Ще зайду, відпочивай Ая.

Він тихо вийшов з кімнати, і як тільки двері зачинилися за ним, я підсіла до Аяди, обережно обійняла її та прошепотіла:

— Як ти, Аядо?

— Тримаюсь... Але ти виглядаєш не краще. Що сталося? — Вона усміхнулася і сіла, спираючись на узголівʼя.

Я ковтнула повітря, намагаючись зібратися з думками.

— Рейгар... Ліора кинула в нього якесь закляття. Тепер він... він не пам'ятає мене. Всіх інших пам'ятає, а мене ні. Дивився на мене, як на чужу.

Тихий схлип вирвався з моїх вуст, і я більше не змогла стримувати сльози. Аяда обійняла мене, змахнувши свою власну сльозу.

— Це жахливо, Айрі… Але все буде гаразд, от побачиш. Рейгар обов'язково згадає тебе. А якщо ні, — вона усміхнулася крізь сльози, — у нього теж є мітка. Він нікуди не дінеться. Закохається в тебе знову, якщо потрібно.

Її слова викликали в мене слабку усмішку, і на якусь мить біль трохи відступив.

— Дякую... — прошепотіла я, витираючи сльози. — А ти? Що в тебе з Іріаном? Ая… Я бачила, як він на тебе дивився.

Аяда зітхнула і сумно усміхнулася.

— Ох, це довга історія… Виявляється, він мій шинталь. Мій обраний. Якось він викликав мене до свого кабінету й сказав, що відчув у мені свою істину, але не так сильно, як би мало бути. Він не був певен.

— Ого, — сказала я, взявши Аяду за руку. Я знаю, як їй було важко, адже вона дуже переживала, через перенесену колись хворобу.

— А я тоді розповіла йому про свою хворобу — «місячну сплячку». Він спокійно вислухав і сказав: «Шкода, але наразі я не шукаю серйозних стосунків. Тому пропоную триматися якомога далі одне від одного».

— Що?! От же гад! — обурено вигукнула я. — І що ти?

Аяда пирхнула з мого обурення і продовжила:

— А що я? Спочатку засмутилася, плакала. Він просто не розумів, що для мене це не лише кохання-зітхання, це життя моєї вовчиці… А потім психонула, почала зустрічатися з Астаром. Ну а що? Я думала, що це допоможе мені відволіктися від думок про нього і його вчинок.

— Допомогло? — вигнула я брову, усміхаючись.

— Ні, не допомогло, — зітхнула Аяда. — Але після того, що сталося в підземеллі, — продовжила вона, — Іріан прийшов з вибаченнями. Сказав, що шкодує і що хоче стати моїм шинталь, моїм обраним. Але я не можу так просто це прийняти. Він зробив мені дуже боляче тоді. І я не можу одразу погодитися.

Я взяла її руку у свою й ніжно стиснула.

— Я розумію тепер, як боляче, коли твій чоловік не хоче бути з тобою. Але подумай, може варто дати йому шанс?

— Можливо. Але я не іграшка, не хочу, щоб він користувався мною. Хочу беру, хочу відкидаю. Іріану треба буде постаратися, щоб знову завоювати мою довіру, — зітхнула Аяда й прикрила очі.

— Я втомила тебе своїми розмовами?

— Ні, я рада, що з тобою все в порядку. Просто, ще не відійшла від пригод у підземеллі.

Ми сиділи поруч ще кілька хвилин у тиші, просто відчуваючи присутність одна одної, поки не прийшла медсестра, щоб дати Аяді ліки.

— Добре, я піду. Сьогодні мене виписують, але я буду тебе навідувати. — Я обійняла Аяду і попрямувала на вихід.

У дверях зіштовхнулася з ректором.

— Айрелло, з тобою хоче поговорити Рейгар, ходімо, я проведу.

— Добре, ідемо.

Мене трохи бентежила компанія ректора, я не знала, як зараз до нього звертатися. Поки я обдумувала, він заговорив:

— Розкажи мені, будь ласка, як ви опинилися в підземеллі та що тобі відомо про Моргана Кристофа.

Я розповіла, що до нас підійшов той хлопець — Зейн, як назвав його ректор. Що він підкорив Аяду, але на мене чари не подіяли і тоді Зейн погрозами змусив мене йти за ним. Потім розповіла історію Моргана, позашлюбного сина Тароса Гелланта, про його мрію панувати над усіма людьми та нелюдами.