Розділ 34

Айрелла

Я повільно приходила до тями, відчуваючи, як холод пробирає мене до кісток. Навколо панувала темрява, важка і гнітюча. Страх охоплював кожну клітинку мого тіла. Стіни тиснули, простір замикався наді мною, і я зрозуміла, що опинилася в тому самому місці зі своїх видінь.

Моє серце забилося швидше, кожен удар віддавався гучним відлунням у голові. Підлога під моїми долонями була холодною і шорсткою, здавалося, ніби вона поглинала будь-яке тепло, яке ще залишилося в мені. Я обвела поглядом кімнату, намагаючись зорієнтуватися. Там, поряд зі мною, лежала Аяда — непритомна, з двома мерехтливими свічками біля неї, що ледь освітлювали приміщення. Світло було слабким, але його вистачало, щоб розрізнити постать чоловіка в темному балахоні, який стояв біля вівтаря і виводив у повітрі магічні символи. Він готувався до ритуалу.

Все як у моїх видіннях…

Мені стало моторошно, аж до пекучого холоду в грудях. Це не просто збіг. Те, що я бачила раніше, тепер відбувалося насправді, і я опинилася в самому центрі цього кошмару.

Зібравшись із силами, я повільно підвелася й сіла. Голова паморочилася, нудота підступила до горла, але я спробувала зосередитися. Зробила кілька глибоких вдихів і видихів, щоб заспокоїтися. Погляд знову впав на Аяду, і я, намагаючись не привернути увагу чоловіка, поповзла до подруги, ховаючись у тіні. Кожен рух здавався важким, наче сам простір чинив опір моїм діям.

Нарешті я дісталася до неї. Мої пальці тремтіли, коли я обережно торкнулася її плеча й тихо прошепотіла:

— Аядо… прокинься, будь ласка.

Але вона не реагувала. Я знову потрясла її за плече, намагаючись розбудити, та все було марно. Паніка накотила, серце забилося в грудях з такою силою, що я ледь могла дихати.

«Боги, невже вона мертва…», — промайнула жахлива думка.

Раптом я помітила, як її грудна клітка ледь помітно піднялася. Вона дихала. Вона жива, хоча й у небезпеці… поки що.

Я присіла біля неї, роздумуючи, як вибратися з цієї жахливої ситуації. Руки тремтіли, думки змішувалися в панічному хаосі. Треба щось робити, але одразу нападати — це ризик. Цей чоловік, впевнена, був сильнішим за мене. Я мала застати його зненацька, перш ніж він розпочне ритуал. Потягнулася до кулона, я завжди так робила, щоб відчути підтримку Рейгара, але руки не торкнулися його і я згадала, як цей виродок зірвав його з мене. Добре хоч не знав про перстень. Я кинула погляд на руку, перстень був на місці. Слава Каліону…

Стискала кулаки, намагаючись зібратися з думками, та нишком вивчала кімнату коли раптом помітила рух. З тіні вийшли дві фігури. Їхні обриси були нечіткими в слабкому світлі свічок, проте коли вони підійшли ближче, я з жахом зрозуміла, хто це був.

— Не може бути, цього не може бути…

Це був той самий хлопець, який заманив нас у пастку. Його зловісна посмішка знову відобразилася на його обличчі, а поруч із ним крокувала… Ліора.

Мій розум відмовлявся вірити в це. Ліора? Невже вона… частина цього жахливого плану? Щось в мені наче тріснуло, коли я побачила її самовдоволену посмішку, як вона гордо стояла поряд з тим хлопцем, з яким, схоже, працювала разом.

— Це ти, — прошепотіла я собі, відчуваючи, як гнів закипає всередині.

Ліора повернула голову в мій бік, і в її очах не було ані краплі співчуття чи жалю. Це була вона. Вона була причетна до всього цього. Ліора помітила мене і покрокувала в мій бік.

— Що ж, — промовила вона, наближаючись до мене. — Бідна Айреллочка послужить задля корисних цілей, а Рейгар буде мій, — протягнула глузливим тоном і розсміялася, її сміх відлунював у темряві, наче дзвоник хворого тріумфу.

— Досить теревенити! — гарикнув чоловік у балахоні різко обернувшись до Ліори. Він наблизився до нас, і його важкі кроки здавалися загрозливими. Я відчула, як серце стислося від жаху, коли він був вже поблизу, а Аяда все ще лежала непритомна.

Я судомно міркувала, що робити. Паніка намагалася заволодіти мною, але я зібрала всі свої сили, фокусуючись на магії, яка вирує всередині. Повітря навколо мене потемніло, і я, вдихнувши глибоко, вдарила вогняною стіною в напрямку супротивників. Полум’я охопило простір між нами, створивши бар’єр.

— Не наближайтеся! — викрикнула я, відчуваючи, як магія біжить по моїх жилах.

Вогняна стіна на мить зупинила їх, і я, не вагаючись, схопила Аяду за руки й почала тягнути її вбік, намагаючись відтягнути подругу якомога далі від небезпеки. Але я знала, що це не затримає їх надовго.

Мені вдалося створити щит, захищаючи нас обох від атак. Ліора спробувала пробити мій захист водяними хвилями, але я встигала ухилятися, постійно відступаючи. Темрява навколо нас ставала густішою, і з кожною миттю я відчувала, як мої сили виснажуються. Я зосередилася на захисті, ховаючи за собою Аяду, яка потроху почала приходити до тями.

— Айрі… де ми? — тихо прохрипіла вона, ледь відкриваючи очі.

— Не рухайся, — прошепотіла я, намагаючись зосередитися на боротьбі, поки вона відновлювала сили. — Я впораюся.

Але противники не збиралися здаватися. Хлопець відсунув Ліору і почав використовувати темну магію. Від цих заклять виходила крижана енергія, яка з кожним ударом пробивала мій захист. Я трималася стільки, скільки могла, та їхні сили були значно потужнішими. Мій щит почав тріщати під тиском.

Аяда вже стояла на ногах, намагаючись допомогти мені, але її магія ще була слабкою, і кожен її рух супроводжувався болем. Так сяк, вона пробувала наситити мій щит та пробувала атакувати ворогів.

— Ми не зможемо втриматися… — прохрипіла я, відчуваючи, як наші сили швидко випаровуються. Останнє закляття хлопця пробило мій щит, і нас обох вразило холодом, немов тисячі гострих льодинок пройшлися по шкірі.

Нас знерухомили. Я відчула, як моє тіло стало важким, неслухняним. Сила темної магії пронизала нас, і в наступну мить ми з Аядою опинилися на холодному вівтарі. Мене болісно кинули на камінь, поруч зі мною лежала Аяда.