Розділ 25

Айрелла

Стояла в обіймах Рейгара і не хотілося більше нічого, тільки відчувати на собі тепло його рук, чути стукіт серця і смакувати його поцілунки, але… Але потрібно йти на заняття.

— Не хочу тебе відпускати від себе, моя кохана. Я ладен був прибити Ліору за її витівку. — Рейгар важко зітхнув, трохи відсторонився, а потім взяв моє обличчя у свої долоні і повільно нахиляючись, наче давав змогу мені передумати, накрив мої губи своїми.

Цілував не поспішаючи, смакував мої губи, пив дихання. В цьому поцілунку відчувала всю його ніжність, турботу та кохання. Нехотя відсторонившись, Рейгар міцно обійняв і сказав:

— Я домовився за перепустку до закритої секції. Зустрінемося ввечері.

— Гаразд. — Встала навшпиньки і коротко поцілувала його в губи. — Кохаю тебе.

— І я тебе кохаю, моя істара.

Заняття пролетіли повз мене. Я знову і знову відлітала думками то до Рейгара, то до Чорного Гримуару. Мене мучили питання, чому він опинився у мене? Чому Рейгар не бачить, що написано в Гримуарі? І чи справдяться ці моторошні видіння.

Після занять поверталася до гуртожитку задумливою. Аяда сказала, що вона йде на побачення з Астаром і повернеться пізно, я ж сказала, що теж іду до Рейгара. З одного боку, мене мучила совість, що я не кажу всю правду подрузі, а з іншого — я боялася довіритися ще комусь.

До зустрічі з Рейгаром залишалося кілька годин, за які я намагалася зробити домашні завдання та трохи почитати.

Магіком озвався повідомленням, яке повідомляло, що Рейгар вже чекає мене внизу.

Вдяглася в мʼякий вʼязаний костюм, бо вечори вже були прохолодними, розчесала волосся та попрямувала до виходу. В загальній вітальні стояла тиша, ні сусідки, ні Аяди не було. Гмикнула і подумала, що дуже вже загадкова дівчина живе з нами. Спустилася по сходах і вийшла на вулицю. Прохолодний вітерець заплутався в моєму волоссі, вдихнула свіже повітря і наблизилася до Рейгара.

— Привіт. — Обняла його та потяглася до губ, залишаючи короткий поцілунок.

Мені ще ніяково було проявляти свої почуття і першою цілувати, але дивлячись на задоволеного Рейгара, намагалася робити так частіше.

— Привіт, моя Карамелька. Готова?

— Не знаю. — стенула я плечима. — Хотіла б я ніколи не натрапляти на цю книгу.

— Знаю мила, але тепер маємо дізнатися, як розірвати цей звʼязок, без шкоди для тебе.

Зайшли у бібліотеку і Рейгар впевненим кроком прямував вглиб, на зустріч нам вийшла ліра Ельміра.

— Вітаю, лір дʼАррель, адептко. — Кивнула вона нам.

— Добрий вечір, ліра Ельміра. Ми в закриту секцію, ось допуск. — Рейгар показав мітку на запʼясті, на що бібліотекарка розгублено кліпала очима.

— Кхм… так… Прикладете мітку до необхідної руни, ви знаєте що робити… — махнула рукою і швидко покрокувала від нас.

— Дивна вона якась. — прошепотіла Рейгару.

— Та-а-ак — задумливо простягнув Рейгар, — таке враження, що вона злякалася.

— Угу.

Ми підійшли до старих масивних дерев'яних дверей, що вели в закриту секцію. Рейгар притулив дозвільну мітку до якоїсь руни і двері, засвітившись мʼяким світлом, відімкнулися.

Ми з Рейгаром обережно увійшли до закритої секції бібліотеки, де зберігалися рідкісні й заборонені тексти. Тут було тихо, лише одинокі артефакти освітлювали полиці, вкриті товстим шаром пилу. Цей розділ бібліотеки, вочевидь, відвідували рідко і від цього він здавався ще таємничішим. Я відчула легкий трепет у грудях, коли ми почали оглядати ряди книг.

— Якщо ми й знайдемо якісь згадки про Чорний Гримуар, то саме тут, — тихо промовив Рейгар, ковзаючи поглядом по важких фоліантах.

Я кивнула і ми розійшлися по залі в пошуках. Я перебирала старі, пожовклі книги, сувої і фоліанти. Деякі з них виглядали настільки крихкими, що здавалося, торкнися їх — і вони розсиплються в порох. Але жоден з них не давав відповіді на наші питання.

Майже втратила надію, коли раптом моя рука зупинилася на невеликій, пошарпаній книзі. Точніше, це більше нагадувало товстий зошит, загублений серед інших важливіших фоліантів. Він був старим і потертим, сторінки — потріскані, ніби їх часто гортали. Я обережно взяла його до рук і відчула легкий магічний імпульс.

— Рейгаре, я дещо знайшла, — сказала я, показуючи йому зошит.

— Що це? — він наблизився до мене зі спини та заглянув через плече.

— Точно не знаю… — і розгорнула зошит.

Перед нами з’явилися старі сторінки, вкриті вицвілими чорнильними записами.

— Схоже на щоденник. — задумливо промовив Рейгар.

На першій сторінці було написане імʼя і дата: Таеліс Геллант, 824 рік.

— Геллант — прохрипіла я, дивуючись. — Це ж… це ж наше прізвище. Ніколи не чула його імʼя.

— Гм. Схоже, цей Таеліс міг бути з побічної гілки вашої родини. Можливо, про нього навмисно забули... або хтось не хотів, щоб про нього згадували. — повільно сказав Рейгар. — Подивімося, що він пише.

«Я працюю над створенням артефакту, здатного зберігати всю мою магію і знання для майбутніх поколінь. Якщо мій план вдасться, це відкриття змінить усе.»

Я продовжувала читати і з кожним рядком серце билося все частіше.

«Скільки б часу я не присвятив дослідженням, розумію, що для досконалості цього проєкту потрібно щось більше. Мої відкриття занадто важливі, щоб вони зникли разом зі мною і я знайду спосіб зберегти їх назавжди.»

Акуратно перевернула сторінку і прочитала вголос:

«Створення артефакту вимагає від мене ритуалу, яким я маю перенести частину своєї свідомості в предмет. Це складний процес, але це єдиний спосіб зберегти знання для нащадків. Немає іншого шляху. Жертва... жертва неминуча.»

Від прочитаного відчула, як волосся стає дибки і в животі скручується пружина.

— Жертва… — охриплим голосом промовила і глянула на Рейгара.

Він стояв насуплений і задумливий.

— Тут не сказано, яка має бути жертва… — промовив. — Сподіваюся, що не людська.