Розділ 21

Рейгар

Ми закінчували вечерю, коли я згадав, що хотів зробити Айрі подарунок. Зовсім вилетіло з голови, після її зізнання.

— Айрі. Ходімо в мій кабінет, дещо покажу, — усміхнувся я.

Відчинив двері і пропустив Айреллу вперед.

— Сідай. Маю для тебе невеличкий подарунок, — кивнув на крісло, а сам попрямував до шафи та дістав із неї подарунок. — Ось тримай. Це тенаріон — артефакт для носіння бойового посоха. — Протягнув їй шкіряний предмет, що був схожий на сагайдак для стріл або піхви для меча. Як і сагайдак, він кріпився на спину, тільки не одним ременем, а двома. — Це зачарований артефакт, бачиш на ременях руни.

— Угу — кивнула Айрі дивлячись на артефакт, але поки що не беручи його до рук.

— Це для зменшення посоха. Коли ти його вкладеш у тенаріон, він зменшиться і не буде тобі заважати. Але як тільки витягнеш — він знову стане свого розміру. Артефакт дозволяє миттєво діставати посох у разі небезпеки. — Закінчив розповідь і глянув на Айрі, усе ще простягаючи їй тенаріон.

— Рейгаре… дякую. Це… це напевно дорого… — почала лепетати дівчина.

— Айрі. Не вигадуй. Я не бідний хлопчик і я можу й буду робити своїй істарі подарунки. Дорогі й не дуже. — промовив із натиском я. — Візьми.

— Ох… — видихнула дівчина і взяла подарунок. — Дякую. Хоча й не можу зрозуміти, подобається мені те, що ти раптом став таким владним, чи лякає. — Трохи нервово хіхікнула дівчина.

— А я таким і був, просто заманював тебе у свої тенета, — промовив я з усмішкою і обійняв Айрі. — Тобі допомогти приміряти чи ти сама.

— Сама. У тебе є дзеркало?

— Так у спальні. — І я повів Айрі показувати де в мене дзеркало.

Айрела трохи повозилася з ременями та все ж надягла тенаріон. Виглядало гарно. Ремені спускалися з плечей хрест навхрест і проходили між грудьми, гарно їх підкреслюючи.

— Треба спробувати помістити туди посох. — Прохрипів я. — Зараз принесу. — І вилетів із кабінету.

Треба ж, збуджуюся від одного погляду на її одягнені груди. Що ж буде, коли побачу їх без одягу.

«Ти поводишся, як прищавий хлопчик» — подав невдоволений голос Рей. — «Рею, це ти поводишся, як підліток, який не може терпіти. Ми не будемо брати нашу істару проти волі. Потерпиш.» — відказав я. Дракон нічого не відповів.

Зайшов у вітальню, обвів поглядом, шукаючи посох. Він сиротливо лежав біля дивану. Підхопив посох і повернувся в кабінет.

На її обличчі з’явилася задоволена усмішка, коли вона відчула, як артефакт миттєво скоротив і полегшив зброю.

— Він майже не відчувається і по ногах не б’є. Зручно, дякую, — промовила Айрі, її голос звучав тепло і м’яко.

Моя Карамелька наблизилася до мене, стала навшпиньки й ніжно поцілувала мене в щоку. Мої руки майже автоматично обхопили її талію, і я зупинився на мить, насолоджуючись тим, як вона притулилася до мене. Її дотик завжди приносив тепло, яке розтікалося по моєму тілу.

— Ти все встигаєш, — прошепотіла вона, ледь відірвавшись від мене, її губи все ще залишали по собі відчуття ніжного дотику. — Навіть із такими дрібницями допомагаєш.

— Я ж обіцяв бути завжди поряд, — відповів, притискаючи її трохи ближче. — Як я можу не дбати про свою кохану істару?

Айрі ще тісніше пригорнулася до мене, поклала голову на груди. Ми простояли так кілька хвилин, а може секунд, мені завжди було мало часу, проведеного з нею. Я глянув на годинник — час на вечерю.

— Ходімо вечеряти, Карамелька. — стиха промовив я і залишив легенький цілунок на її скроні.

— Ходімо. — зітхнула Айрі й нехотя відсторонилася від мене. — Хочу допомогти тобі накрити вечерю.

— Гаразд, мила.

Ми пройшли на кухню, де під заклинанням тепла стояла вечеря, яку я завчасно замовив із ресторації.

Ми звично накрили вечерю у вітальні, біля розпаленого каміна. Вечеря пройшла тихо, ми розмовляли про майбутнє свято «День Рівноваги», і я вже не міг дочекатися, коли перед усіма зможу назвати Айрі своєю істарою. Але зараз я насолоджувався часом, проведеним удвох.

— Ти з нетерпінням чекаєш на це свято, — сказала вона, дивлячись на мене з легкою усмішкою, коли ми закінчили їсти.

— Звісно. Я чекаю, щоб кожен знав, що ти моя. І щоб ти відчула, наскільки важливою для мене є.

Вона знову ледь-ледь почервоніла, і це було чарівно.

— Я… Я відчуваю… правда. Просто… — Айрі зітхнула, її погляд був м’яким, але в ньому ховалася нотка роздумів. — Просто це так незвично, і не так, як у людей. Я багато бачила й чула історії про розбиті серця, тому трохи з насторогою ставилася до нашого зв’язку. На початку.

Я уважно слухав її, кожне слово було для мене важливим, адже це давало зрозуміти, що відбувалося в її серці в той час, коли я вже знав, що вона моя істара.

— А зараз? — я із цікавістю глянув на свою Карамельку, чекаючи на її відповідь.

Айрі трохи усміхнулася, піднявши погляд на мене, і в її очах з’явилася впевненість, яка раніше була прихованою за сумнівами.

— А зараз… — вона знову зробила невеликий вдих. — Зараз я вірю тобі. Бачу твою турботу, твої дії. Ти завжди поруч, і мені спокійно, навіть коли я не знаю, як буде далі. Твоє кохання і ніжність дають мені впевненість, що ми з усім впораємося.

Я усміхнувся, відчуваючи як на серці потеплішало. Спіймав її руку у свою, підніс до губ і легко торкнувся до запʼястка, там де бився пульс. Айрі тихо видихнула.

— Вже пізно, моя Карамелька. — зітхнув я, підводячись. — Тебе провести до гуртожитку, чи волієш залишитися тут, зі мною?

— Провести… — стиха промовила Айрелла, знову заливаючись румʼянцем. — Якось іншим разом залишуся з тобою.

— Гаразд, не червоній. Усе станеться тоді, коли має статися, і ти будеш готова. — Обійняв я Айрі й легко торкнувся її губ своїми.

Я відкрив портал і ми вийшли недалеко від гуртожитку. Неквапом дійшли до дверей, зупинилися. Я дивився на свою істару, вона була прекрасна у світлі місяця, яке осяювало її обличчя.