Розділ 20

Айрелла

Після лекції про магічних тварин та істот я повільно йшла коридором, Аяда знову кудись побігла, тому я була одна. Лекція була цікавою, і я подумки ще перебирала інформацію про вальгарів. Ці дивовижні верхові істоти, що буди схожі на драконів, але не мали стихійної магії, мешкали на території демонів та драконів. Вони були напрочуд розумними й інколи дозволяли себе приручити магу або нелюду, стаючи їм вірним соратником. Але зробити це було вкрай нелегко. Вони відчували людей і тільки особа із чистими намірами та добрим серцем могла стати власником, або скоріше другом, вальгара. Якщо він обирає собі хазяїна, він стає його вірним другом і соратником на все життя. Вони не підкорюються наказам, але співпрацюють на рівних, розуміючи кожен рух свого партнера. Вальгари здатні спілкуватися телепатично зі своїми вершниками й часто стають на захист того, кого вони вважають своїм.

Я вже майже дійшла до наступної аудиторії, у мріях побачити хоч одного вальгара, коли шлях перегородила Ліора. «Ну що вона знову хоче.» — подумки закотила очі й подивилася на неї.

Її погляд був холодним, губи злегка скривилися в підозрілій посмішці.

— Айрелла, — промовила вона, дивлячись на мене з явним презирством. — Ти насправді думаєш, що можеш бути для Рейгара хоч кимось? Це смішно. Він заслуговує набагато кращу супутницю по життю, ніж така нікчема, як ти.

Я відчула, як всередині мене підіймається хвиля обурення. Ліора вже не вперше намагалася похитнути мою впевненість. Руки мимоволі стислися в кулаки, а магія всередині завирувала. «Спокійно, Айрі. Заспокойся. Дихай.» — давала я собі настанови подумки й намагалася тримати магію під контролем.

— Ти справді віриш, що він твій істинний? — шипіла дракониця, підходячи ближче. — Це просто вигадки. Він покористується тобою і кине. Рейгар заслуговує на когось сильнішого, гарнішого, з впливового роду. Когось, хто має гарний потенціал магії і хто може нею користуватися, а не на якусь посередню магічку. — Презирливо скривилася Ліора.

Серце закалатало, а на очі наверталися злі сльози. Я не могла показати своєї слабкості перед нахабною драконицею, хоча її слова боляче ранили, підриваючи мою впевненість у собі. І, хоч я і знала правду, бачила мітку і відношення Рейгара до мене, усе одно, інколи мене душили сумніви.

— Ліоро, — сказала я, намагаючись говорити рівним тоном, хоча всередині мене кипіло. — Те, що ти не віриш, не змінює того, що є. Нас із Рейгаром поєднала магія цього світу. І ти нічого не зміниш.

Ліора скривилася ще більше, її очі «заіскрили» від ненависті.

— Раз ти його істина, чого ж він нічого нікому не каже, а ви ховаєтеся по закутках Академії? — промовила вона з таким тріумфальним виразом обличчя, наче вже перемогла. Глянула на мене зверху вниз, не ховаючи своєї огиди.

— Скоро скаже, не переживай. — З упевненістю відказала я.

— Це не має значення. Він скоро збагне, що помилився. Ти нічого не варта. Ти не підходиш йому. Я зроблю все, щоб він це зрозумів, — вона наблизилася до мене настільки, що я відчула її дихання.

Моє серце закалатало ще сильніше, але цього разу не від страху чи сумнівів, а від люті. Я більше не могла стояти і слухати ці безпідставні образи.

— Ліоро, досить! — різко відповіла я, дивлячись прямо їй у вічі. — Скільки б ти не старалася, це нічого не змінить. Я його істара! І замість того, щоб витрачати час на боротьбу з тим, що вже не змінити, можливо, тобі варто змиритися і рухатися далі.

Вона замовкла, її очі на мить округлилися від несподіванки через мій різкий тон. Але потім вона знову підняла підборіддя, ніби я для неї нічого не значила.

— Побачимо, — прошипіла вона, різко розвернувшись і йдучи геть, залишивши мене стояти на місці, із серцем, що билося десь у скронях від злості.

Я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. Її слова не могли змінити того, що було між мною і Рейгаром, але все одно залишили неприємний посмак.

Видихнула й попрямувала далі на пари.

Наприкінці пари отримала повідомлення від Рейгара, що він чекає мене на полігоні і я маю захопити посох. Завдяки заняттям я відчувала, що стала трохи більш витривалою, але посох… інколи він вводив мене в ступор. Я розуміла, що пройшло не так багато часу й у мене вже краще виходить із ним справлятися, але я і досі інколи не розуміла, чому магія обрала посох, а не якийсь кинджал чи меч. Він усе ж може завдати більше шкоди, ніж деревʼяна довга палиця.

— Айрі, ти зараз куди? — запитала Аяда, збираючи зошити й підручники в сумки.

— До Рейгара, — усміхнулася я. — На тренування.

— Ага-ага, на тренування, — підморгнула вовчиця.

— Ох, ти буваєш такою нестерпною. — Засміялася я і штовхнула її в плече.

Краєм ока побачила перекошене обличчя Ліори. Намагалася не звертати на неї уваги, та все ж відчувала її злий погляд на собі час від часу.

Заскочила до гуртожитку, кинула сумку з підручниками на ліжко, перевдяглася в тренувальну форму та схопила посох. Треба придумати як його носити, щоб вивільнити руки.

Збігла сходами в низ і поквапилася на полігон. Я скучила за своїм істаром. Він уже чекав мене. Я милувалася тим, як він вправно володів мечем. Зараз він розминався біля манекена, завдаючи йому удари важким дворучним мечем. Але його рухи аж ніяк не видавали, що меч важив багато. Він махав ним так вправно й так легко, наче то був не меч, а пірʼїнка.

— Привіт. — Розтягнула губи в усмішці й підійшла ближче.

— Привіт, Карамелька, — мій дракон згріб мене в обійми та поцілував. — Гаразд. До справи. — сплеснув Рейгар у долоні відсторонюючись, як мені здалося, з неохотою.

Ми тренувалися вже близько години. Посох відчувався звично в руках, але я все ще не могла до кінця зрозуміти, як правильно поєднувати його з моєю магією. Рейгар спокійно стежив за кожним моїм рухом, час від часу поправляючи мене або показуючи нові комбінації.

— Посох — це не тільки інструмент для магії, — промовив він, проходячи за моєю спиною. — Він може бути знаряддям і без неї. Спочатку навчись керувати ним, як звичайною зброєю, а потім підключай магію.