Розділ 18

Айрелла

Ми стояли біля масивних дверей із темного дерева, прикрашених рунами. За ними знаходилася зброярня. Рейгар приклав металеву пластину до дверей, і за мить вони відчинилися.

— Проходьте й вибирайте свого «бойового товариша», себто зброю. Але, нагадую, не очима, а магією і відчуттями, — ще раз зробив наголос Рейгар.

Я, подолавши легке хвилювання, зайшла до кімнати. Тут була купа зброї: на стінах висіли луки, арбалети, посохи, мечі. На столиках лежали кинджали, ще якісь небезпечні гострі штуки, назву яких я не знала.

Обвела кімнату поглядом і повільно рушила вздовж стін. Я вже ходила добрих хвилин десять від стіни до стіни й не відчувала нічого з того, про що казав Рейгар. Ніякого поклику, лиш тиша всередині. Я бачила, що багато однокурсників уже обрали зброю, у тому числі й Аяда. Для неї відгукнувся короткий одноручний меч — клейбег [1], ефес якого був інкрустований дорогоцінними каменями, а на лезі були вигравіювані руни.

Зітхнула і знову попрямувала вздовж стін. Уже дійшла до кутка і збиралася розвертатися, як відчула слабкий відгук. Підійшла ближче. Там у кутку стояв бойовий посох. Простягнула руку, і тільки-но пальці торкнулися темного дерева, відчула, як моя магія відгукнулася і до посоха ринув потік енергії.

— Знайшла, — прошепотіла я, беручи посох до рук. Він був легким, середньої довжини, з рунами на поверхні й металевим гострим різьбленим навершям.

— Що тут у тебе, Айрі? — за спиною пролунав голос Рейгара, і він легко торкнувся мого попереку.

— Посох, — видихнула я, обертаючись.

— Цікавий вибір, — усміхнувся мій дракон і попрямував до інших адептів.

Дочекавшись, поки всі оберуть зброю, ми повернулися на полігон.

— Обрання зброї лише перший етап. Тепер вам необхідно навчитися з нею поводитися, відчувати її, направляти магію через неї. Відтепер, на кожне заняття з бойової магії, ви маєте носити зброю із собою.

Час, що залишився, Рейгар вчив нас володіти обраною зброєю: показував, як концентрувати й посилати в неї магію, як атакувати. Звісно, з першого разу мало що виходило.

Посох здавався надто довгим і незручним. Я гадки не мала, як боронитимуся за допомогою «палиці», якщо раптом залишуся без магії. Але ж я не дарма його обрала — чи то він обрав мене…

Я і не зчулася, як заняття завершилося. Розгублено дивлячись на свій артефакт, я міркувала, куди подіти його на час інших лекцій. Це ж не кинджали, які можна просто сховати в сумочку.

— Адептко Геллант, затримайтеся, будь ласка, — пролунав голос Рейгара несподівано.

— Гаразд, — трохи розгублено промовила я і відчула на собі чийсь злий погляд.

Пошукала очима в натовпі й побачила, з яким вишкіром на мене дивиться Ліора. Ото вже нажила собі ворога в очах розбещеної дракониці. Цього мені ще не вистачало. Зітхнула й підійшла до мого дракона.

— Як ти? Не було більше видінь? — мʼяко запитав Рейгар і торкнувся моєї руки. Мимоволі подивилася по сторонах. Однокурсників уже майже не було на полігоні.

— Ні. Дякувати Каліону, ні.

Я здригнулася і обійняла себе за плечі. Мене настільки лякав цей Гримуар, що я навіть згадала Каліона — бога-творця та бога-руйнівника. Не те щоб я була релігійною, але двоїстого бога рівноваги поважали у всій Феранії, бо він був покровителем людей та нелюдей.

— Ходи сюди, — притягнув мене до себе й обійняв. Потім нахилився і ніжно поцілував. Серце підстрибнуло і швидко закалатало. У животі прокинулися метелики.

— Айрі, моя солодка спокуса… — прошепотів Рейгар, і від його хрипкого голосу по моїй шкірі прокотилася хвиля жару. — Не хочу тебе ховати. Не хочу вдавати, що між нами нічого немає.

— Рейгаре… я все розумію. Просто… — слова застрягли в горлі. Я вивільнилася з його обіймів, відчуваючи, спустошеність і напругу всередині.

— Айрелло, я зрештою не прищавий підліток, щоб ховатися по кущах із вподобаною дівчиною, — роздратовано видихнув він, і його зіниці на мить звузилися. — Зрозумій, ти — моя істара, моя обрана, і в цьому немає нічого поганого.

Його роздратування вдарило під дих. Я звикла бачити його стриманим, але цей тиск… він душив. Наче він уже все вирішив за нас обох, забувши, що я — не просто його істара. Я — окрема особистість зі своїми страхами й цілями, а не додаток до нього, який можна просто виставити на показ, коли йому заманеться.

— Рейгаре, не тисни на мене! — сказала роздратовано. — Я не знаю, як заявити всім, що зустрічаюся з викладачем. Я сюди приїхала вчитися, у першу чергу. І, взагалі, мітка навіть не сформувалася ще, а ти вже чимось незадоволений!

Розвернулася і побігла геть. На очі наверталися злі сльози, чомусь я була розчарована в ньому, у собі. Усе було так добре. А потім цей пихатий дракон вирішив, що я прикраса, яку можна виставляти всім на огляд.

У їдальню не пішла, зараз шматок у горло не ліз. Тому велику перерву провела на підвіконні, у якомусь закутку академії і читала книгу з расознавства. Як раз підготуюся до наступної пари.

Расознавство вела дракониця — Кіора деʼКрістелл. Висока, струнка, схожа на Ліору, тільки старша і з короткими блакитними пасмами. Схоже, що це сестра цього стерва, яка полює за Рейгаром.

Згадала його, і серце штрикнуло болем. Треба буде поговорити з ним і все владнати. Зрештою, я ж відкрито сказала молодшій деʼКрістелл, що Рейгар мій обраний.

Ліра Кіора сухо викладала факти про кожну расу, але щойно мова заходила про драконів, її голос набував пафосу, а постава ставала ще величнішою. Здавалося, вона фізично насолоджується власною винятковістю.

Намагаючись не думати про сварку, я занотовувала головне. Отже, дракони мають родові імена приставками «д’» чи «де’». Особливість їхньої раси в тому, що справжній союз і потомство можливі лише з магами або іншими драконами. Інтрижки з демонами чи перевертнями? Будь ласка, але істинними вони ніколи не стануть.

Дракони народжуються в іпостасі людей і перший оберт, зазвичай, відбувається після десяти років. Їхня магія вражала своєю різноманітністю. Залежно від стихії, у другій іпостасі вони могли плюватися вогнем чи кригою, створювати повітряні вихори або маскуватися в лісах, зливаючись із землею. Цілителі серед них мали надзвичайну регенерацію, а найсильніші — унікальний дар відкривати портали. «Єдина раса у Феранії з такою здатністю», — з гордістю підкреслила ліра Кіора. Я мимоволі згадала, як легко Рейгар переносив нас у свій будинок, і серце знову штрикнуло.