Розділ 17

Айрелла

Поки я намагалася прийти до тями та віддихатися, Рейгар неквапливо вийшов зі спальні. Певно, попрямував у душ. Мені теж не завадило б охол… помитися… і, взагалі, треба в гуртожиток.

Повільно сповзла з ліжка і стала одягати форму. Зазирнула до розкладу в магікомі. Першою парою стояла медитація, потім — бойова магія та битва зі зброєю, після великої перерви — расознавство.

— Ти вже готова? — пролунало від дверей.

— Так, — сказала, повертаючись до Рейгара. — Тільки мені потрібно до гуртожитку, узяти підручники та приладдя.

— Я відкрию портал, а потім проведу тебе до їдальні.

— Рейгаре… дякую за турботу, але це зайве… — опустила очі.

Мені була приємна його турбота, хоч і трохи не звична. До цього, про мене турбувалися лише батьки. До речі, про них. Треба їм відправити звісточку, що зі мною все добре, щоб вони не турбувалися.

— Айрі, — Рейгар підійшов ближче і взяв мою долоньку у свою. — Я проведу тебе до їдальні, це не обговорюється! — Його голос звучав твердо і впевнено, навіть трохи наказово.

— Гаразд. — зітхнула я. Поки не розуміла, подобається мені ця владність і впертість, що прокинулася в ньому, чи, навпаки — лякає.

На кілька хвилин зазирнула до ванної, а потім Рейгар відкрив портал і ми опинилися біля дверей гуртожитку.

— Я почекаю тебе тут.

— Так, добре, я швидко. — протараторила я і побігла до кімнати.

Проходячи повз ліра Вайсона, помітила його несхвальний погляд та підтиснуті губи. Ну й нехай… Потім подумаю про це.

Швидко піднялася сходами й наштовхнулася у дверях на Аяду.

— Айрі! — вигукнула вовчиця і схопила мене в обійми. — Де ти була?! Я так хвилювалася!

— Все добре, Аядо, усе добре. Я… я в Рейгара… ночувала… — знітившись, відповіла я.

— Айрі, ти мене так налякала. — Йшла за мною дівчина й розпитувала мене, поки я збирала підручники. — Що з тобою трапилося? Що то було в коридорі?

— Аядо… — зітхнула я та глянула на неї. — Нам треба на сніданок, потім заняття…

Я відвела погляд, глибоко вдихнула і спробувала зібратися. Я не могла розповісти їй усе зараз. Про Гримуар, про те жахливе видіння… Це було занадто небезпечно, і я ще не знала кому можу довіряти, крім Рейгара.

— Айрелло, я переживаю за тебе. Ти мені за ці дні стала дуже близька… — Підійшла до мене вовчиця і обійняла. — Ти можеш мені довіритися.

— Я обіцяю, що розповім тобі все потім, — сказала я, намагаючись усміхнутися. — Просто дай мені трохи часу. Зараз це все… занадто.

Вона зітхнула, ще раз глянувши на мене довгим, пильним поглядом.

— Добре, — нарешті відповіла вона, хоча в її голосі відчувалося розчарування.

Нарешті, завершивши збори та перевдягнувшись в інший комплект форми, я взяла Аяду за руку й потягла до виходу.

— Ходімо, мене Рейгар чекає на ґанку.

— М-м-м, у вас усе добре? — пограла бровами перевертниця.

— Так. Він такий турботливий, ніжний… і не дає мені робити дурниць… — зітхнула й усміхнулася я.

— Про які дурниці ти говориш? — із цікавістю спитала Аяда.

— О-ох… Давай якось потім. — почервоніла я.

— Все зрозуміло. — Усміхнулася дівчина, — Не буду тебе бентежити ще більше.

Коли ми з Аядою вийшли з гуртожитку, Рейгар стояв схрестивши руки на грудях, і роздивлявся адептів, що поспішали на сніданок.

— Рейгаре, можемо іти, — сказала я, підходячи до нього.

— Добре. — Відповів чоловік і взяв мене за руку, легенько провівши великим пальцем по тильній стороні долоні. Повернув голову трохи вбік і побачив Аяду, що дивилася на нас і усміхалася. — Добрий ранок, Аядо.

— Добрий ранок, е-е… лір дʼАррель. — трохи невпевнено промовила Аяда.

— Ходімо, а то скоро почнуться заняття, а ви так і не поснідаєте.

І ми рушили з Рейгаром до їдальні. Він так і тримав мою руку у своїй. По дорозі ніхто не говорив, а я насолоджувалася мініпрогулянкою з Рейгаром. На вулиці було тепло, але вже не жарко. Тут в Аурелії клімат був мʼякий, проте зима була холодна, хоч коротка і сніжна. Кілька разів помічала, як Аяда кидала погляди на наші зціплені руки, зітхала, як мені здалося, сумно і відводила погляд. Треба буде розпитати її, звідки взявся цей сум.

— Айрі, друга пара у вас зі мною, тож скоро побачимося. — сказав Рейгар підводячи мене до дверей їдальні.

— Так, побачимося. — трохи розгублено дивилася то на нього, то на наші сплетені руки й не знала, як зайти в їдальню. З одного боку, мені не хотілося випускати його теплу долоню, а з іншого — я все ще ніяковіла й боялася, що подумають інші.

Рейгар гмикнув, ще раз провів пальцем по тильній стороні долоні, мʼяко стиснув і відпустив, усміхнувшись.

— Заходьте, а я слідом. — махнув на двері і трохи посторонився, пропускаючи нас уперед. А коли я проходила повз, прошепотів. — Не буду тебе бентежити привселюдним проявом почуттів.

Я кивнула й усміхнулася йому з вдячністю. Як же все-таки він відчуває мій настрій.

Їдальня нас зустріла гамором і дзвінким перемовлянням адептів.

Поки ми обирали страви і стояли в черзі, вільних столів уже не було. Блукала очима по залі, натрапила на столик, за яким сиділа наша знайома цілителька Міла з третього курсу.

— Он дивися, Міла за столиком сама. Можна сісти поруч. — сказала я Аяді й хитнула я головою.

— Ти вже обрала? — спитала вовчиця, киваючи на мою напівпорожню тацю. Її, як завжди, рясніла стравами.

— Так.

— Тоді, ходімо до Міли.

І ми стали пробиратися до столика.

— Привіт. Не заперечуєш, якщо ми тут сядемо? — запитала я.

— О, дівчата, привіт! — усміхнулася дракониця. — Звісно, сідайте.

Всілися і взялися за сніданок. Вгамувавши перший голод почали неквапливу бесіду.

— Як твоя мітка? — запитала Міла.

— Дякую, уже краще. Вона ще не повністю проявилася, — зізналася я. — Але вже не свербить, як на початку. Просто незвично.