Розділ 10

Айрелла

Рейгар узяв мене за руку і провів на простору галявину неподалік озера. Тут було так гарно, що аж дух захоплювало. Повірити не можу, що всього за секунду опинилася в іншій країні, за багато кілометрів від академії.

— Відійди трохи далі й нічого не бійся, це все ще буду я. — Рейгар нахилився і знову поцілував у щоку. Тілом пробігся табун мурах і серце закалатало від такого простого дотику.

Я відійшла й із цікавістю спостерігала за Рейгаром. Я вже здогадувалася, з ким він хотів мене познайомити.

Рейгар зробив крок назад і заплющив очі. Його обличчя стало зосередженим, а навколо нього почала кружляти легка хвиля магічної енергії. Затамувавши погляд спостерігала, як змінюється тіло мого дракона.

Чорна луска почала швидко покривати його шкіру, блискуча й міцна. Вона виглядала, як гладкий чорний панцир, але найбільше захоплення викликали червоні сполохи, що пробігали лускою, як живі язики полум’я. Я дивилася, як його тіло почало рости, розширюватися і ставати все більшим, допоки переді мною не постав величезний чорний дракон.

Його шкірясті крила розгорнулися з гучним тріском, кидаючи величезну тінь на галявину. Вони були масивні, але водночас виглядали напрочуд легкими, готовими підняти його в повітря в будь-який момент. На голові з’явилися два гребені, які підіймалися високо, як корона. Масивний хвіст із шипами на кінці, схожий на булаву, повільно розхитувався з боку в бік.

Він опустив голову, ніби запрошуючи мене підійти ближче. Я зробила крок уперед, і моє серце калатало в грудях. Мої ноги самі повели мене до нього, до його величезної постаті. Я простягнула руку, не думаючи, і торкнулася його луски. Вона була теплою, майже гарячою, і під пальцями я відчула, як червоні сполохи пульсують, мов жива магія.

— Ти прекрасний, — прошепотіла я, дивлячись на нього.

Погладила його по морді, він поворухнувся, і його тіло зазвучало глибоким, низьким гулом, схожим на легкий гуркіт грому. Це не був рик, а ймовірніше задоволений звук, як муркотіння великого кота, і це змусило мене усміхнутися. Я не відчувала страху, лише цілковите захоплення і подив.

«Яка ти гарна» — пролунало в моїй голові і я сіпнулася від несподіванки.

— Р-рейгаре? Ми можемо спілкуватися подумки? — з легкою невірою запитала я.

«Поки що, ні. Ти можеш тільки чути мене у своїй голові. Мене й Рейгара.»

— А ти не Рейгар? — злегка ошелешено спитала я.

«Мене звати Рей, я дракон. Ми, ніби одне ціле, але кожен із нас має свою думку й імʼя.» — Намагався пояснити мені дракон.

— Зрозуміло-о-о — простягла я. — Ти теж гарний Рею.

«Дякую.» — заворкотів дракон — Я радий, що в нас така чудова істара. Гаразд, передаю слово Рейгару — сказав дракон і затрясся з оглушливим риком.

«Він що, сміється» — подумала я. Не знала, що дракони вміють сміятися в такому вигляді.

«Тепер ти подобаєшся моєму дракону ще більше» — подумки промовив Рейгар. — «Я запросив тебе не тільки на прогулянку озером та щоби познайомити з Реєм. Хочу політати з тобою. Ти як, не злякаєшся, Айрі?»

— Політати? — повільно промовила я. — Я ніколи не літала… але я хочу

Серце підстрибнуло й помчало галопом від передчуття.

«Залізай.» — дракон опустив крило, щоб я забралася ним, немов по трапу. Тепер зрозуміло, навіщо потрібен зручний одяг і я подумки похвалила себе, що вдяглася в штани, а не одягла сукню.

Обережно залізна на дракона, намагаючись не доставити йому неприємних відчуттів.

«Сідай на шию і не бійся, магія триматиме тебе.» — промовив Рейгар.

— Добре.

Вмостилася дракону на шию і відчула, як мене оперезала магія, немов мотузка.

«Готова?»

— Так!

Дракон змахнув своїми великими крилами, відштовхнувся від землі лапами і злетів.

Вітер виривався з-під крил Рейгара, розвиваючи моє волосся навсібіч, коли ми піднялися в небо.

Я нахилилася ближче й погладила його луску, якою пробігали червоні сполохи вогняної магії. Вони мерехтіли й пульсували, ніби його тіло жило власним полум’ям. Це була неймовірна мить — бути тут, на його спині, високо над землею, серед хмар. Я відчувала кожен помах його величезних крил, кожен поштовх повітря, що підіймав нас усе вище й вище.

Вітер обдував моє обличчя, плутав волосся і змушував сльози котитися щоками, але це були сльози щастя. Озеро Мірраліс розкинулося далеко внизу, його вода виглядала, як рідке срібло, розлите між гірських вершин. Воно виблискувало на сонці, кидаючи яскраві відблиски, що вигравали на його поверхні, мов коштовне каміння. Я не могла стримати сміху, що виривався з моїх грудей. Це було неймовірне відчуття — вільне падіння, коли серце завмирає, а потім відновлює свій шалений ритм.

— Це неймовірно! — закричала я, перекрикуючи вітер, хоча сумнівалася, що він чує мене.

«Цілком згоден із тобою.» — несподівано пролунав у моїй голові мʼякий голос Рейгара. — «ніколи не відчуваєш свободу так, як під час польоту.»

Він зробив різкий поворот, і ми злетіли ще вище, піднімаючись до самих вершин гір, що оточували озеро. Вони були покриті білим снігом, їхні вершини сяяли на сонці, як діаманти. Навколо панувала тиша, яку порушував лише звук потужних ударів його крил. Відчувалося, ніби ми потрапили в інший світ — світ вітру, висоти й безмежної свободи.

Я притиснулася до його шиї, відчуваючи, як його тепле тіло пульсує під моїми закоцюблими пальцями. Тут було набагато холодніше й мимоволі здригнулася. Але раптом усе змінилося — я відчула, як навколо мене виникає теплий захисний щит, що оберігає мене від холоду та різких поривів вітру. Це був Рейгар — його магія дбала про мене навіть у цій суворій висоті.

— Яка краса! — видихнула я, милуючись краєвидом навколо. — Я не знала, що можливо відчувати себе так вільно!

Дракон нахилився вперед, і ми пішли в піке, стрімко летячи вниз. Наближаючись до землі, відчувала, як адреналін заповнює моє тіло, викликаючи радісний сміх, що вирвався з моїх грудей. Потім, за мить до того, як пірнути у воду, Рейгар різко злетів, і ми знову здійнялися в небо, залишивши позаду лише кола на поверхні озера.