Розділ 9

Айрелла

Рейгар покинув аудиторію, й одночасно із цим піднявся гул із розбурханих голосів першокурсників.

— А він нічого так, гарненький! — почула я від дівчини, що сиділа поруч зі своєю подружкою, трохи далі від нас. — Закладаємося, що я спокушу його вже до кінця першого семестру! — захихотіла вона. А в мені підіймалася злість на цю вискочку й долоні стиснулися в кулаки! Уважно придивилася до неї: гарна, якоюсь хижою вродою, з гострими рисами обличчя, блакитними очима та довгим блакитним волоссям, яке, наче виблискувало крижинками.

«Дракониця» — подумалося мені. Мимоволі стала порівнювати себе з нею і мені, на мить, здалося, що я їй програю.

«Айрі, він вибрав тебе! Ти його істара, а не вона! Довіряй його вибору», — подумки заспокоювала себе і змусила розтиснути кулаки.

— Ахаха, — пролунав сміх її подруги. — Ну ти і придумала Ліора. А що, закладаємося! — і вони почали шепотітися так, щоб їх ніхто не почув.

— Ідемо! — потягнула мене за мантію Аяда — Пообідаємо, поки вся ця навала не окупувала їдальню.

Ми піднялися і попрямували на вихід.

Взявши наїдки та сівши за стіл я, нарешті, вибухнула праведним гнівом:

— Ні, ти чула, що ця харпога [1] сказала?!

Від її слів всередині мене підіймався гнів, руки мимоволі стискалися в кулаки, і я, мов вогнедишний дракон, готова була вивергати полумʼя.

— Тихіше Айрі, заспокойся, — Аяда простягла руку й погладила мене по моїй долоні. — Ти його істинна, і крім тебе він уже нікого не бачитиме. Ти для нього найкраща, найкрасивіша, найбажаніша жінка. А те, що ця блакитноволоса собі щось намріяла, то її проблеми!

— Але я все одно переживаю, Аядо! Ми вирішили, поки, відкрито не оголошувати про свої відносини, і вона буде думати, що він вільний!

— Та мало, що вона собі думатиме! Айрі довіряй Рейгару, та не занижуй свою самооцінку. Та дракониця і близько з тобою не стояла! — запально заговорила Аяда.

— Добре, ти маєш рацію. Буду довіряти йому. Просто я і подумати не могла, що так швидко за… — запнулася я і сама здивувалася, що мало не сказала. — Що мене буде так тягнути до майже незнайомого чоловіка, дракона!

Роздумуючи над словами перевертниці про довіру, я продовжувала обідати. А ще думала про те, що мало не бовкнула лишнього. Треба ж… закохалася… Невже і справді закохалася в людину — точніше, дракона, — якого знаю лише кілька днів? Маячня якась. Хіба можна закохатися так швидко?

Я в цьому взагалі нічого не тямила, попри те, що мені вже виповнився двадцять один рік. Поки однокласниці бігали на побачення, я засиджувалася то над підручниками, то просто за книжками. З раннього дитинства я мріяла вступити до Аурельської Академії, тому багато вчилася та практикувалася в магії. На щастя, мені було в кого вчитися, крім учителів.

Дзеленькнув мій магіком. Повідомлення від Рейгара. На обличчя одразу наповзла усмішка.

— Ти так усміхаєшся, певно, твій дракон пише, — змовницьки підморгнула Аяда.

— Так, він, — відповіла й опустила очі в магіком.

Рейгар: «Привіт, моя красуне! Тобі дуже личить форма академії, ти найгарніша адептка. Запрошую тебе на побачення, зустрінемося біля «нашої» альтанки через годину. Вдягни щось зручне. Твої Рейгар та Рей (це мій дракон)».

— Побачення… — прошепотіла.

— Що? — запитала Аяда.

— Він запрошує мене на побачення. Я пішла, треба зібратися, часу обмаль — заметушилася я, підскакуючи зі стільця.

— Ходімо, допоможу тобі зібратися.

І ми швидким кроком попрямували до гуртожитку.

Вихором влетіла в кімнату й кинулася до шафи, щоб знайти відповідний одяг.

Від хвилювання мені здавалося, що жодна з моїх речей не підходить. Усе було або занадто повсякденним, або занадто ошатним, і я не могла вирішити, що саме одягти. Мої думки весь час поверталися до Рейгара, і це лише додавало метушні.

«Має бути щось зручне, але гарне», — подумала я, перевертаючи речі на полиці. Кілька разів я витягувала сукні та сарафани, розглядала їх, але потім кидала назад у шафу. «Ні, не те. Він написав щось зручне, а сукня, яка б не була, може задертися чи ще щось. Ох… хоч би натякнув, що будемо робити й куди іти», — роїлися думки в моїй голові.

Аяда сиділа на моєму ліжку, спостерігаючи за мною з легкою усмішкою.

— Ти схожа на маленький ураган, — захихикала вона. — Не дарма твоя панівна стихія — повітря.

— Ага, — мугикнула і витягнула чергові речі із шафи. — Може, ось це? — запитала я і приклала штанний костюм кольору морської хвилі до себе. Він був зручним, але водночас виглядав доволі елегантно, але не надто помпезно.

Аяда уважно роздивилася костюм і кивнула.

— Це саме те, що потрібно. Ти матимеш чудовий вигляд. І головне — тобі буде зручно.

Я вдячно усміхнулася їй і швидко одягла костюм. Він, справді, сидів ідеально, підкреслюючи мою фігуру. Саме те, що потрібно для прогулянки або неспішної вечері в затишному місці.