Розділ 7

Айрелла

Повернувшись до своєї кімнати м’яко зачинила двері та притулилася спиною до них, намагаючись заспокоїти своє дихання. Усе, що сталося під час прогулянки з Рейгаром, здається, до кінця ще не вклалося в моїй голові. Я торкнулася кутика губ, де кілька хвилин тому він залишив легкий, майже невагомий поцілунок. Моє серце знову затріпотіло, мов пташка, і я відчула, як хвиля тепла розливається тілом і табун мурашок гасає туди-сюди.

Прогулянка була просто чарівною. Рейгар тримав мене за руку, ніжно погладжуючи мої пальчики, і я відчувала себе такою захищеною, такою бажаною. Я не могла повірити, що він дійсно так сильно піклується про мене. Торкнулася його подарунка, узяла в долоні кулон відчуваючи, як магія артефакту огортає мене теплою хвилею.

Помітила своє відображення в дзеркалі й підійшла ближче, роздивляючись себе. Мої очі «сяяли», а на губах грала невимушена усмішка. Покрутилася трохи, зазначивши, що цей сарафан мені дійсно пасує. На шиї поблискував його подарунок, який теж мені личив. І тут я помітила щось незвичне — моя мітка істинності, стала більш помітною, наче під впливом цього дня проявилася ще сильніше. Вона проступила на чверть, і це було чітким знаком того, що зв’язок між нами стає все сильнішим. Рейгар був не просто чоловіком, драконом, який мені подобався, він був тим, хто може стати для мене всім — коханим, чоловіком, батьком моїх дітей. Хоча про це ще рано думати… «Ну ти і мрійниця, Айрелло. Зовсім уже голову втратила» — трохи посварила я себе.

Мої думки знову повернулися до моменту, коли він поцілував мене в кутик губ. Те, що я відчувала… Це було щось невимовно ніжне і водночас таке глибоке, що я ледь стрималася, щоб не обійняти його сильніше й самій поцілувати його.

Я вдихнула глибоко, намагаючись заспокоїти свої емоції. Цей день залишиться зі мною надовго. Він був особливим. Що далі буде, я не знала, але я точно знала одне: Рейгар — моя істинна пара, мій істар, як кажуть дракони, і я готова пізнати його краще, довіритися і спробувати побудувати міцні стосунки, які будуть триматися не тільки на драконячих інстинктах, а й на коханні, взаємоповазі та турботі одне про одного.

Решта дня пройшла не так насичено. Ми з Аядою повечеряли, і повертаючись із їдальні познайомилися, нарешті, з нашою сусідкою. Ну як познайомилися, побачили її та перекинулися парою фраз, де вона повідомила, що теж живе в кімнаті 202. Це була білява магеса-пʼятикурсниця, з якою ми перетнулися в холі. Запитавши, чи ми її нові сусідки, вона кивнула й кудись побігла.

Звʼязалася з батьками, трохи розповіла про свій день, про Рейгара чомусь знову не сказала… насправді я не уявляла, як сказати їм, що в мене зʼявився істинний, та ще й мій викладач. Прийняла душ і вже збиралася лягати, як мій магіком блимнув сповіщенням. Писав Рейгар… Серце підстрибнуло й закалатало. Руки тряслися і я не одразу змогла відкрити його повідомлення.

А коли відкрила, ледь не знепритомніла від відчуттів, що накотили: «На добраніч, моя мила дівчинка! Чекаю не дочекаюсь, коли зможу поцілувати не тільки кутик твоїх спокусливих губ. Твій Рейгар».

Ще раз перечитала повідомлення, притиснула магіком до грудей і на вуста наповзла усмішка. Який же він милий… так і заснула, усміхаючись із магікомом у руках.

Останні два дні перед початком навчання в академії здавалися нескінченно довгими. У гуртожитку було людно, усі повернулися після канікул і готувалися до навчання. Хтось розпаковував речі, хтось обговорював літні пригоди. Я теж намагалася налаштуватися на навчальний ритм, але думки постійно поверталися до одного — до Рейгара. Він прислав повідомлення, що має кудись відлучитися з академії і ми вже побачимось на розподілі груп. Зловила себе на думці, що шалено сумую за ним, хоч ми й бачилися лише вчора. Я дивувалася, що так швидко привʼязалася до нього, що він уже займає всі мої думки і вперто пробирається до мого серця, хоч ми і знайомі всього нічого. «Невже вся справа тільки в мітці й інстинктах?» — роздумувала я.

Я сиділа на своєму ліжку, згорнувшись під пледом, перечитувала його вчорашнє повідомлення і усміхалася. Його слова були теплими, але все одно хотілося побачити його на власні очі, відчути його присутність поруч.

— Айрі, ти тут? — постукала у кімнату Аяда.

— Так, проходь. — Відчинила двері, пропустила вовчицю всередину і плюхнулася на ліжко.

— Айрелло, знову мрієш про свого дракона? — запитала Аяда, усміхаючись.

— Можливо, — відповіла я, трохи знітившись. — Просто читаю його повідомлення.

— Звісно, читаєш, — піддражнила вона, сідаючи поруч. — У нас скоро починаються заняття, а ми й досі не зібрали всі необхідні речі. Ти ж знаєш, що без потрібних матеріалів на заняттях не обійтися.

— Знаю, знаю, — зітхнула я. — Ходімо в бібліотеку і візьмемо все, що потрібно. Не хочеться починати навчання з проблем.

— Так, але спочатку поїмо! — змахнула руками ця вічно голодна дівчина.

— І як тільки ти залишаєшся стрункою з такою кількістю їжі. — зітхнула я.

— У перевертнів високий обмін речовин! — підняла палець вгору Аяда і зробила «розумне» обличчя.

Швидко поснідавши в їдальні, ми вирушили до бібліотеки. Дорогою зустрічали незнайомих адептів, що жваво обговорювали свої канікули й розпитували про плани на новий рік. Бібліотека була заповнена адептами, які теж готувалися до занять, отримували підручники та необхідну канцелярію. Ліра Ельміра, бібліотекарка, уже була на місці і, як завжди, зустрічала всіх своєю привітною усмішкою.

— Доброго дня, дівчата! — привітала нас ліра Ельміра. — Прийшли за канцтоварами?

— Так, саме так, — відповіла Аяда. — Нам потрібні калліграфіси, зошити й ще деякі речі.

— Звичайно, усе є в третьому залі, — сказала вона і вказала на двері праворуч. — Вибирайте, що вам потрібно.

Ми пішли до третього залу, де стояли полиці з різноманітними магічними приладдями — зошити, що самі виправляли помилки, калліграфіси — магічні пера, для створення ідеальних каліграфічних написів. Вони, взагалі, були ідеальними для швидкого письма, позаяк адаптуються до стилю письма свого власника й чорнила автоматично поновлюються. Ми набрали все необхідне й повернулися до гуртожитку.