Розділ 5

Айрелла

Зупинилася та озирнулася назад. До мене поспішав чорноволосий чоловік.

«Це він?! Це він!» Серце миттю підстрибнуло й зайшлося із шаленою швидкістю, а він наближався.

— Я піду, — торкнулася мого плеча Аяда.

Я кивнула, нічого не могла промовити, здавалося, язик прилип до піднебіння від хвилювання.

— Вітаю ліра Айрелла! — промовив чоловік, наблизившись.

— Д-добрий вечір! — видихнула я, затинаючись.

Він стояв навпроти мене й розглядав із цікавістю, я теж дивилася з інтересом.

«Гарний! І знов зіниці пульсують.»

— Прогуляємося? — запитав хрипко дракон.

— Т-так. Лір… — і красномовно глянула на нього. Моє імʼя він звідкись дізнався, на відміну від мене.

— О-о. Перепрошую. Моє імʼя Рейгар д’Аррель.

— Приємно познайомитися, — тихенько сказала я.

— І мені! — радісно усміхнувся чоловік. — Ходімо. — махнув він рукою, і ми попрямували по стежинці, обходячи гуртожитки.

За гуртожитком, виявляється, був чи то сад, чи то парк. Доглянуті дерева, кущі, вдалині виднілися теплиці, під деревами були лавки. Чоловік мовчав, я теж поки не знала, що йому сказати, він же погукав мене навіщось. Ще трохи погулявши парком ми дійшли до альтанки, що ховалася за деревами. Вона була обплетена зеленню і квітами лунарії [1].

— Заходьте, — мовив чоловік і запросив мене до альтанки. — Прошу, сідайте ліра Айрелла.

І я сіла, бо ноги вже підгиналися від хвилювання.

— Я-я, — чоловік запустив руку в чорняву шевелюру й розкуйовдив волосся. — Прошу вас не лякайтеся, але я маю сказати вам дуже важливу річ…

— Ви мій істинний?! — вигукнула я і підхопилася з місця.

— Е-м, кхм, так, — видихнув чоловік — Як ви дізналися? Давно?

— Ні, сьогодні, — і розказала йому все про мітку й те, про що розповіла дракониця Міла. — Ліре д’Аррель…

— Просто Рейгар, — мʼяко перебив він. — І давай наодинці звертатися одне до одного на «ти».

— Е-ем, добре, постараюся, — видихнула я. — Р-рейгаре. А що нам тепер робити? Я приїхала навчатися, у мене зовсім не було наміру виходити заміж так скоро, і взагалі, ви… ти запреш мене в печері? — почала я нести відверту нісенітницю. Перелякавшись, я згадала всі чутки, що ходили навколо нелюдів та їхніх істинних пар.

— Ні, що ти! — Чоловік наблизився до мене і взяв за долоню. Я сіпнулася: мене наче струмом вдарило від його дотику, перехопило подих. Мені так захотілося притиснутися до нього, опинитися ближче й поцілувати…

«Що за чортівня з тобою коїться, Айрі?!» — подумки гаркнула на себе й почухала мітку.

— Вибач! — відсторонився чоловік.

— Ні, нічого страшного. Просто мітка… — я задерла рукав і знову почала її чухати.

Рейгар подивився на руку. Мітка, до речі, стала червонішою, а шкіра навколо трохи припухла. Він ніжно провів по ній пальцями, і в мене одразу побіг табун мурах від приємних відчуттів — здалося, навіть свербіж стих. Я простежила за його рухом і підняла очі. Він дивився на мене з такою ніжністю, аж перехопило подих.

Я нарешті змогла роздивитися його: скуйовджене чорняве волосся, що ледь торкалося плечей, насичено-блакитні очі, зіниці яких то видовжувалися, то знову ставали людськими, гострі вилиці, рівний ніс, ледь помітна щетина й підборіддя з ямочкою. Його губи були пухкими — не жіночними, але й не тонкими.

— Вибач за це, моя істаро, — мʼяко прошепотів він, продовжуючи водити пальцями по мітці. — Чим більше часу ми проводитимемо разом, тим менше вона тебе турбуватиме.

— Ліре… ем… Рейгаре, а хто така істара?

— Так дракони називають свою істинну, свою пару. А щодо печери… — чоловік усміхнувся. — Ми давно вже не викрадаємо й не запираємо жінок у печерах. Так, істара для нас — найбільший і найдорожчий скарб, але я не обмежуватиму твою свободу. Дозволь мені просто бути поруч, піклуватися про тебе, оберігати. — Він присів на лаву й потягнув мене за собою.

— Добре. Це добре, що не зачиняєте й не крадете, — видихнула я.

Мені було приємно сидіти поряд із ним, відчувати тепло його тіла, і в мені знову прокинулося дике бажання пригорнутися до нього.

«Та що ж це таке! Невже це потяг істинних? Так швидко?»

— На який факультет вступила? — поцікавився чоловік.

— «Арканум».

— О-о, то ти в мене бойова дівчинка, — тихенько розсміявся чоловік. Мені подобалося, як він сміявся, і подобалося це його «у мене». — Ми будемо бачитися частіше, ніж я очікував.

— Що? Чому?

— Ректор призначив мене куратором бойовиків. Минулий куратор вирішив піти на пенсію, і це місце запропонували мені.

— Навіть так… — видихнула я. — А в академії не заборонені стосунки між викладачами та адептами?

— Не сказав би, що це вітається, — задумливо потер підборіддя пальцями Рейгар. — Але проти природи не попреш. На заняттях я буду для тебе викладачем, а поза ними — твоїм істаром.