Розділ 5

Айрелла

Зупинилася і оглянулася назад. До мене поспішав чорноволосий чоловік. «Це він?! Це він!» Серце миттю підстрибнуло й зайшлося із шаленою швидкістю, а він був усе ближчим.

— Я піду. — торкнулася мого плеча Аяда.

Я кивнула, нічого не могла промовити, здавалося, язик прилип до піднебіння від хвилювання.

— Вітаю ліра Айрелла! — промовив чоловік, наблизившись.

— Д-добрий вечір! — видихнула я затинаючись.

Він стояв навпроти мене й розглядав із цікавістю, я теж дивилася з інтересом. «Гарний! І знов зіниці пульсують.»

— Прогуляємося? — прозвучало хрипко від дракона

— Т-так. Лір… — і глянула на нього. Моє імʼя то звідкись він дізнався.

— Оо. Перепрошую. Моє імʼя Рейгар д’Аррель.

— Приємно познайомитися. — тихенько сказала я.

— І мені! — радісно усміхнувся чоловік. — Ходімо. — махнув чоловік і ми попрямували по стежинці, обходячи гуртожитки.

За гуртожитком, виявляється, був чи то сад, чи то парк. Доглянуті дерева, кущі, вдалині виднілися теплиці, під деревами були лавки. Чоловік мовчав, я теж поки не знала, що йому сказати, він же погукав мене навіщось. Ще трохи погулявши парком ми дійшли до альтанки, що ховалася за деревами. Вона була обплетена зеленню і квітами лунарії*.

— Заходьте. — мовив чоловік і запросив мене до альтанки. — Прошу, сідайте ліра Айрелла.

Я і сіла, бо ноги вже підгиналися від хвилювання.

— Я-я — чоловік запустив руку в чорняву шевелюру й розкуйовдив волосся. — Прошу вас не лякайтеся, але я маю сказати вам дуже важливу річ…

— Ви мій істинний?! — вигукнула я і підхопилася з місця.

— Е-м кхм так. — видихнув чоловік — Як ви дізналися? Давно?

— Ні, сьогодні. — і розказала йому все про мітку й те, про що розповіла дракониця Міла. — Лір д’Аррель…

— Просто Рейгар. — мʼяко перебив він. — І, нумо, наодинці звертатися один до одного на «ти».

— Е-ем, добре, постараюся. — видихнула я. — Р-рейгар. А що нам тепер робити? Я приїхала навчатися, у мене зовсім не було наміру виходити заміж так скоро, і взагалі, ви… ти запреш мене в печері? — почала я нести відверту нісенітницю. Чогось перелякалася і згадала всі чутки, які ходили навколо нелюдів і їхніх істинних пар.

— Ні, що ти. — Чоловік наблизився до мене і взяв за долоню. Я сіпнулася, мене наче струмом вдарило від його дотику й перехопило подих. Мені так захотілося притиснутися до нього, опинитися ближче й поцілувати. «Що за чортівня з тобою коїться Айрі!» — подумки гаркнула на себе й почухала мітку.

— Вибач! — відсторонився чоловік.

— Ні, нічого страшного. Просто мітка… — задерла рукав і знову почала чухати.

Рейгар подивився на мітку, вона до речі стала червонішою і шкіра трохи припухла, ніжно провів по ній пальцями, а в мене одразу побіг табун мурах від приємних відчуттів, навіть свербіж, здалося, став меншим. Прослідкувала за його діями й підняла очі на нього. Він із такою ніжністю дивився на мене, аж перехопило подих. Я нарешті змогла роздивитися його: скуйовджене чорняве волосся, що ледь торкалося плечей, насичено-блакитні очі, зіниці яких то видовжувалися, то знову ставали людськими, трохи гострі вилиці, рівний ніс, ледь помітна щетина на щоках і підборіддя з ямочкою, пухкі губи, не такі, як у жінки, але й не тонкі.

— Вибач за це, моя істара. — мʼяко прошепотів продовжуючи водити пальцями по мітці. — Чим більше часу ми будемо проводити разом, тим менше вона буде турбувати тебе.

— Лір. ем… Рейгаре, а хто така істара?

— Так дракони називають свою істинну, свою пару. А що стосується печери — усміхнувся чоловік — ми давно вже не крадемо й не запираємо жінок у печері. Так, істара для нас найбільший і найдорожчий скарб, але я не буду обмежувати твою свободу. Дозволь бути поруч, піклуватися про тебе, оберігати. — чоловік присів на лавку й потягнув мене присісти поряд.

— Добре. Це добре, що не зачиняєте й не крадете — видихнула я. Мені було приємно сидіти поруч із ним, відчувати тепло його тіла і знову захотілося пригорнутися до нього. «Та що ж таке! Невже це потяг істинних? Так швидко».

— На який факультет вступила? — поцікавився чоловік.

— «Арканум».

— Оо, то ти в мене бойова дівчинка — тихенько розсміявся чоловік. Мені подобалося, як він сміявся і подобалося це його «у мене». — Ми будемо бачитися частіше, ніж я очікував.

— Що? Чому?

— Лір ректор назначив мене куратором бойовиків. Минулий куратор вирішив піти на пенсію, і це місце запропонували мені.

— Навіть так… — видихнула я — а в академії не заборонені стосунки викладача та адептки чи адепта?

— Не сказав би, що вітається. — задумливо потер підборіддя пальцями Рейгар — але проти природи не попреш. На заняттях я буду для тебе викладачем, а поза заняттями — твоїм істаром.

Подув вітерець і я зіщулилася, обхопивши себе руками.

— Змерзла? — запитав чоловік і на мої плечі опустилася мʼяка тканина. Це було щось на кшталт піджака чи чоловічого кардигана, у який він любʼязно мене загорнув.

— Так, трошки, — промовила і відчула, як мої щоки забарвлюються червоним.

— Ходімо, уже пізно. Проведу тебе до гуртожитку. — Рейгар підвівся і ніжно взяв мене за руку.

— Ти не проти? — Кивнув на наші руки й переплів пальці.

— Н-ні — хитнула головою і знов відчула румʼянець на щоках. Трясця, червонію, як мала дитина.

Було приємно йти з ним, відчувати його руку у своїй руці. Гуртожиток наблизився аж занадто швидко, мені не хотілося розлучатися з ним. Я навіть не уявляла, що мене буде так тягнути до нього, до майже незнайомого чоловіка, дракона…

— Дякую тобі за цей вечір, моя істара — ніжно промовив чоловік і заправив прядку волосся за вухо.

— Дякую, що розповіли — затнулася під його красномовним поглядом — ем… розповів. А то я не уявляла як шукати того, завдяки якому я отримала мітку. Взагалі не підозрювала, що це… мітка, якби не Міла… — похитала головою і поглянула на нього.