Розділ 1

Айрелла

Я стояла на головній вокзальній площі та міцно стискала в руках свою жовту валізу. Навкруги був гамір, штовханина, народ поспішав до чартрейнів — довгих металевих «гусениць», що ковзали над рейками за допомогою гравітаційної магії. Вони прибували та відправлялися в різні куточки Феранії.

Повз мене нечутно пронісся один із них із такою швидкістю, що кинув моє розпущене волосся кольору фуксії мені в обличчя. Швидко забрала прядки з обличчя, глибоко вдихнула, видихнула та зробила крок у своє нове життя.

Сьогодні збувалася моя мрія — нарешті, я їду вступати до найкращої Академії магії у всій Феранії.

— Залишилося тільки її знайти, — тихо пробубніла я собі під носа і вирушила на пошуки магілоксів.

На площі вишикувалися магілокси. Вони нагадували гігантські металеві краплі, заковані в магічну броню, що виблискувала на сонці всіма кольорами веселки. Я смикнула одного з водіїв і запитала чи довезе він мене до Аурельської Академії магії.

— Звичайно ліра. Це коштуватиме десять арнів [1], — усміхнувся сивочолий чоловік. Узяв мій багаж та засунув його в багажне відділення.

«Ліра», — усміхнулася до себе. Не часто до мене зверталися так ввічливо, але потрібно звикати. У Феранії часто так зверталися до незнайомців чи шанованих осіб.

Пірнувши всередину магілокса, я відкинулася на спинку та заплющила очі.

«Заспокойся Айрі», — подумки промовила собі та зчепила пальці на спідниці. Я нервувала, усе ж таки не кожен рік вступаєш в академію магії.

Мені здалося я тільки кліпнула, а вже стояла перед воротами Академії серед таких же розгублених абітурієнтів. Що ж, нас було багато, але не всі пройдуть вступні іспити та стануть адептами. Я не знала як точно буде проходити вступ, батьки мені не розповідали, тільки загадково перезиралися та усміхалися, мовляв, прийде час і ти про все дізнаєшся.

Підняла очі і стала роздивлятися подвірʼя, більшість якого займала купа людей. Ковані величезні ворота були сьогодні відкриті та радо запрошували гостей і адептів Академії. Від воріт вилася широка стежина, викладена каменем, по обидва боки від неї росли зелені кущі. Аурельська Академія була велична — під сонцем розкинулася будівля, що радше нагадувала стародавній замок, вимощена коричневою цеглою, здіймалися вгору червоні шпилі й башти, наче хотіли дотягнутися до неба і виблискувала на сонці блакитна черепиця. Захопливе видовище!

Помилувавшись краєвидом ще трохи, я підхопила валізу і стала просуватися ближче до воріт. Уже була майже в цілі, як відчула, що втрачаю рівновагу від поштовху й завалюючись на бік, впала комусь до рук, впускаючи валізу.

— О-ох, вибачте, — почала я і підняла очі на мою мимовільну жертву, яка міцно тримала мене за лікоть, а я вперлася долоньками в груди, затягнуті білою футболкою.

«Міцні які, от би побачити їх без одягу.» — подумала й почервоніла від своїх же думок.

Боги, якого біса я думаю про чужі оголені груди?

Переді мною стояв нелюд — так у Феранії називали всіх, хто не був людиною-магом: загалом драконів, перевертнів та демонів. Їх у нас зустрічали нерідко, але все ж не так часто, як людських магів та магес.

Я дивилася в його очі, спостерігала, як його зіниці змінювали форму з вузької щілини на круглу. Його ніздрі тріпотіли, груди під моїми долонями важко здіймалися, а рука, що підтримувала мене напружилася.

Ой, мамочки. Він виглядав роздратованим, навіть злим.

Дракон різко втягнув у себе в повітря, відпустив мене й розчинився серед натовпу, не промовивши ані слова.

«Дивний, але гарний. Цікаво, хто він?» — пронеслося в моїй голові.

Я встигла вихопити його широку міцну спину та чорняве волосся, перш ніж остаточно втратила його з поля зору. Не встигла приїхати, а вже когось збила з ніг.

Хихикнула до себе, а тоді трохи оговтавшись, підхопила валізу й попрямувала до воріт.

— Нарешті, — видихнула я, коли все ж таки потрапила до двору Академії.

Там уже юрмилися старші курси й із цікавістю поглядали на схвильований молодняк.

— Скільки народу, — почула я збоку від себе та поглянула на високу дівчину поряд зі мною. Вона усміхнулася і промовила:

— Я — Аяда.

— Айрелла, але можеш звати мене Айрі, — усміхнулася я у відповідь.

— Я трохи хвилююся, — сказала Аяда. — Ти знаєш як проходитимуть іспити?

— Ні, — відповіла я. — Мої батьки тільки усміхалися хитро й перезиралися між собою, коли я питала про вступ до Академії, — закотила я очі.

— Ох, — засміялася Аяда. — Мої теж нічого не кажуть, наче то велика таємниця.

— Ага, — пирснула я.

Ми ще тихенько перемовлялися ні про що, аж раптом на весь двір пролунало голосно:

— Вітаю вас, адепти та абітурієнти, в Аурельській Академії Магії, — здавалося, голос лунає звідусіль. Це був приємний тембр із хрипкими нотками сили, аж мурашки поповзли по руках, так вразило.

Ми підняли голови й побачили молодого чоловіка, одягненого в чорну сорочку та штани. Він був високий, вище середньостатистичних людей, міцний, наче скеля, одразу видно — нелюд. Його довге вогняне волосся було перехоплене стрічкою у хвіст і аж палало на сонці. Здалеку не надто розгледіла його рис обличчя, але здогадувалася, що гарний, як і всі нелюди.