Розділ 20

Аяда

Темна імла серпанком затягувала очі, тіло ніби й не належало мені. Важкі, налиті ноги самостійно йшли в пастку. Хотілося спинитися, розвернутися та кинутися навтьоки. Розум відчайдушно чинив спротив, але тіло не слухалося. Паніка накривала з головою, а ноги продовжували рухатися.

— Ні-і-і! — заволала я й здригнулася.

Спробувала розплющити очі, але вдалося не одразу: в них ніби піску насипали. Зробила глибокий вдих й спробувала знову. Розтулила повіки — й у них вдарило сліпуче світло. Поспіхом заплющила їх знову.

Повільно, обережно підняла повіки, даючи очам звикнути до світла. Вперлася поглядом у білу стелю. Кліпнула ще раз, потім ще. Перед очима все ще була та сама біла стеля.

— Де я, — промовила зненацька хриплим голосом. А вже подумки додала: «Це не моя кімната в гуртожитку».

Зітхнула й спробувала підвестися. тіло протестувало, навалилася слабкість. Що в біса сталося?!

— Аядо, — пролунало від дверей голосом, якого я не сподівалася почути. — Тобі не варто зараз підводитися, побережи сили.

Сіпнулася й з подвійною впертістю перевела тіло в напівсидяче положення.

— Яка ти вперта, — незадоволено пробубнів… ректор й всівся на стілець, що стояв поруч з ліжком. Лікарняним ліжком.

Я мовчки втупилася на ректора, який був аж занадто близько. Так близько, що я змогла розгледіти трохи змарніле обличчя, різку складку посеред брів, зморшки біля підтиснутих губ й темні кола під очима. Ніби він не спав нормально кілька діб. А в ніс вдарив його аромат й закружляв, і без того, запаморочену голову.

— Що сталося? І чому я в… цілительській? — якось невпевнено промовила я останнє слово.

Іріан зітхнув та втомлено потер обличчя. Зиркнув на мене з-під вій, підсунувся ближче й обхопив своїми довгими гарними пальцями мою руку, що лежала поверх білого простирадла.

Якого біса я думаю, що в нього гарні пальці?!

— Які останні події ти памʼятаєш, Аядо? — запитав ректор… мʼяко.

— Е-е-м, — простягла я й намагалася бодай щось згадати.

— Ми з Айрі були в бібліотеці, — проговорила я повільно, згадуючи як дотемна засиділися з подругою в книжному сховищі. — Готувалися до заліку, а потім…

Я сіпнулася й знову відчула паніку, неслухняне тіло, що йшло проти волі та темний серпанок. Отже, то був не сон? Все сталося насправжки?

Відчула потиск гарячої чоловічої долоні й випірнула зі спогадів (?). Подивилася на Іріана та розповіла про те, що відчувала.

— Так, Аядо, — зітхнув Іріан. — Це був не сон, на тебе вплинули темною магією…

— Темною… — простягла я й зковтнула грудку, що утворилася в горлі й заважала нормально дихати.

Іріан розповів, що сталося у підземеллі, про Айреллу та Рейгара, про колишнього куратора та інших залучених, серед яких опинилася й Ліора. Під час його розповіді розрізненими спалахами спливали спогади нашого перебування в підземеллі: ось Айрелла тримає щит, ось я пробую допомагати їй, але в голові туман…

По спині пробігли мурашки і я зіщулилася, сповзаючи спиною по узголівʼю. Зараз кортіло стиснутися в грудочку, завернутися в клубочок й закритися від усього світу. Бути в безпеці.

Збоку почувся шерех і я відчула, як ліжко прогнулося. Мене огорнув аромат Іріана — димний, важкий, але теплий та приємний. Тихенько зітхнула, але очей не розплющила. Ніби вагаючись, Іріан на мить застиг, а потім ліг поруч, накрив своєю важкою рукою моє тіло, що згорнулося клубочком й тихо промовив:

— Спи, Аядо, відпочивай. Про все інше поговоримо потім.

А я й не сперечалася. Огорнута теплом та його затишним запахом поринула у сон без сновидінь. Лише на задвірках свідомості почула якесь тихе, жалібне скавуління.

Повільно розліпила повіки й боялася поворушитися. Я все ще памʼятала присутність Іріана, який так ніжно обіймав та заспокоював мене, ніби й ніколи не говорив мені тих принизливих слів й не відштовхував. Та все ж затерпле тіло вимагало руху і я перевернулася на спину, але нічого не відчула. Все моє єство штрикнуло розчарування — Іріана не було. Серце стислося і гіркі думки заполонили голову — він знову пішов.

«А що ти думала, Аядо, що він біля тебе стирчати весь час буде?» — подумки насварила я себе.

Він просто впевнився, що зі мною все гаразд й пішов собі робити свою роботу.

Повернула голову й вирячилася у вікно. Крізь розтулені фіранки знову пробивалося сонце. Це я, виходить, проспала майже добу?

Скрипнули двері й палату увійшов Іріан в супроводі молодої дівчини в цілительському костюмі.

— Як ти себе почуваєш, Ая? — запитав Іріан й усміхнувся.

Тепер я вже вирячилася на ректора. Йому личила усмішка, а ця його ніжність у порівнянні з лагідним «Ая», ввело мене в ступор. Тобто він мені вже прізвиська ніжні придумує?

Я мовчки дивилася на нього й не могла витиснути з себе ні слова.

— Все добре? — хутко підбіг до мене Іріан й зазирнув у вічі. Його чоло розрізала зморшка, що видавала його занепокоєння.