Розділ 17

Аяда

Ми дійшли до дверей приймальні й ректор шарпнув їх на себе, пропустив мене вперед.

— Ліно, нікого до мене не пускай, — коротко кивнув рудій секретарці й поклавши руку мені між лопаток, легенько підштовхнув до свого кабінету.

Коли двері зачинилися за мною, я відчула себе немов у пастці. Все повітря кабінету було просякнуто запахом Іріана, цього разу я відчувала його напрочуд сильно: теплий і глибокий аромат, що нагадував сплетіння жару вогню та димного аромату розжеврілого вугілля, а ще — ледь вловні деревні нотки айсанте [14] — рідкісного дерева з Нарфелії. Запах був такий сильний, що на мить запаморочилося в голові, і я похитнулася. Іріан обхопив мене за плечі й запитав:

— З тобою все гаразд?

Він сполохано дивився у мої очі, ніби хотів побачити там відповідь. Мені була приємна його турбота і я кивнула. А потім згадала, що ще кілька тижнів тому він не хотів мати зі мною нічого спільного, тому вивернулася з його захвату, пройшла до крісла, й сідаючи запитала:

— Про що ви хотіли зі мною поговорити, ліре ректоре?

Він роздратовано пирхнув і, підійшовши до столу, сперся на нього стегнами, нависаючи наді мною, тиснучи на мене своєю енергетикою. Я ще більше виструнчилася й задерла голову. Не збираюся я піддаватися його силі.

— Називай мене Іріаном, коли ми наодинці, — промовив ректор.

Я тільки стенула плечима й продовжувала дірявити його поглядом.

— Аядо, сподіваюся ти розумієш — те, що ти побачила у спальні Айрелли, розповідати нікому не можна, — я вже відкрила рота обуритися, що я не дурна, як він додав крізь зуби: — Навіть твоєму демонові. 

Він так стискав щелепи й скреготів зубами, що я почала переживати за цілісність його зубів.

Невже це… ревнощі?

— Нікому я не збиралася розповідати! — обурено вигукнула я, а потім навіщось додала: — Немає в мене ніякого демона. Ми з Астаром друзі й тренуємося разом.

— Я сам буду тебе тренувати, — прогарчав ректор й стиснув руки в кулаки.

— Зайнятися вам більше нічим, — тихо пробубніла я.

Він нахилився до мене низько, спершись руками об бильця крісла. Його обличчя було всього в кількох сантиметрах. Я відчула жар його подиху на своїх губах — як полум’я. Пульс гупав у вухах і я ледь розчула його наступні слова:

— Для тебе я знайду час.

Цей його виверт змусив мою шкіру вкритися сиротами. Дихання збилося, немов я пробігла кількадесят кілометрів, а серце гупало десь у скронях. Його подих обпалював, губи пекло від бажання наблизити їх, накрити його вуста поцілунком, але замість цього я вперлась долонями в його груди й відштовхнула, підхопилася на ноги й викарбувала:

— Ще кілька тижнів тому, ти Іріане й чути не хотів про стосунки, не захотів навіть слухати про мою вовчицю, — я тицяла вказівним пальцем йому в груди й висловлювала все наболіле, голос мій зривався на крик, але я намагалася тримати себе в руках. — А зараз ти розказуєш мені, що знайдеш для мене час?! Нічого мені не треба!

Відштовхнула приголомшеного ректора й вилетіла з кабінету. Прожогом кинулася до стежини, що вела в ліс й побігла. Лють, образа, і гнів клекотіли в мені. Підошви черевиків, що не були призначені для бігу, глухо відбивали ритм по стежинці. Біг заспокоював натягнуті нерви та емоції, що вирували в мені, але я продовжувала бігти.

Я бігла, не розбираючи дороги. Гнів все ще розтинав груди, а в голові лунав його голос. «Для тебе я знайду час». Я досі відчувала його подих на своїй шкірі, його близькість і запах, що здавався найприємнішим з усіх, що я колись чула.

А тіло… тіло зраджувало. Раніше я не розуміла, як це — коли розум волає «зупинись», а тіло шепоче «ще». Згадка про його близькість змушувала серце стискатися, а десь глибоко, внизу живота, спалахував вогонь. Щось ніби ворушилося в мені, ледь помітне, й тягнуло мене назад… до нього.

Я продовжувала бігти, мовби хотіла вирвати ці почуття з себе, втекти від них. Зупинилася лише тоді, коли перечепилася через корч й ледь не впала. Відновивши рівновагу, сперлася на старий стовбур дерева. Шорстка кора відчувалася спиною, але не дряпала шкіру.

— Дідько, — прошепотіла й закинула голову, впершись нею в стовбур.

Стояла, спираючись на дерево, немов воно було єдиною підтримкою зараз. Дихання вирівнювалося, гнів вщухав. Залишилося лише виснаження й емоційна спустошеність.

Плечі опустилися, подув різкий вітерець і я зіщулилася. Повітря навколо ніби стало густішим. Знову відчула ніби хтось свердлить мене поглядом, колючим, пронизливим.

Озирнулася — нікого. Покрутила головою праворуч, ліворуч — нічого, лише ліс: дерева з жовтогарячим листям, вітерець, що шелестить пожовклою травою.

Серце забилося частіше. Дивний холод поповз уздовж хребта. Я прислухалася. Тиша.

Зітхнула.

«Певно примарилося», — подумала я й заплющила очі.

На плече лягла важка рука і я сіпнулася, різко розплющивши очі. Обернулася — і мало не зойкнула.

— Це я, мала, — тихо мовив знайомий голос. — Все добре.