Розділ 16

Аяда

Кристалін [13] добігав кінця. На вулиці ставало вогкіше та похмуріше. Вітер все частіше ставав колючим, вечори — довшими. Ще місяць — й настане зима, а за нею й перша сесія в Академії.

Минуло кілька тижнів відтоді, як ми припинили зустрічатися з Астаром, хоча й залишилися друзями, якби банально це не звучало. Він продовжував мене тренувати й хвалив за успіхи, а я намагалася не зациклюватися на ректорові (навіть подумки важко було промовляти його імʼя — образа та гіркота були все ще сильними). Виходило з поперемінним успіхом.

Інколи я відчувала на собі пронизливі погляди, що пропікали спину, але коли озиралася — нікого не бачила. Іноді ці погляди здавалися крижаними, і я не могла зрозуміти, чому вони відчуваються так по різному.

Пара з історії добігала кінця, але ліра рунʼЛайріс підняла руку й закликала до тиші.

— Адепти, не поспішайте. У мене є розпорядження зібрати вас усіх у Великій Залі Академії. Тож, прошу, беріть свої речі та йдіть за мною, — викладачка обвела всіх уважним поглядом фіолетових очей, розвернулася та ґраційною ходою вийшла з аудиторії.

Я подивилася на Айрі та Астара, що сидів поруч з нами. Астар стенув плечима, показуючи, що теж не знає, що коїться. Айрі ж здавалося була напружена, як і кожен день останнім часом.

Ми, разом з іншими адептами, розмістилися на лавах у Великій Залі. Народ тривожно перешіптувався, тут були зібрані не тільки адепти, але й усі викладачі та працівники ААМ. Я теж нахилилася до Айрі й прошепотіла:

— Ти знаєш, чому ми тут?

— Здогадуюся, але послухаємо, що скаже ректор, — відповіла Айрі. Таки я мала рацію, й вона дійсно щось знає.

Адепти різко перестали шепотітися й замовкли. Я перевела погляд й побачила ректора, що стояв на підвищенні у центрі зали. Він був серйозним та похмурим, здалося, що навіть зʼявилися синці під очима. У грудях щось стиснулося. Мені його стало… шкода.

«Ох, та годі тобі, Аядо. Йому ж не шкода тебе», — насварила я себе. Але це не подіяло. Взагалі. Я продовжувала вдивлятися в обличчя ректора та мало не пропустила початок промови.

Новини виявилися невтішними: в Академії зникали адепти, ректор закликав всіх, хто може повернутися додому на час розслідування — поїхати, а хто не може — не ходити наодинці.

Зиркнула на Айрі, вона не здавалася приголомшеною, але вирівнялася, ніби проковтнула палицю, стисла руки в кулаки, що аж кісточки пальців побіліли. Що ж вона знає?..

Ще раз придивилася до гарного, але змарнілого обличчя й зітхнула. Попри все він мені подобався. Чисто зовнішньо. Навіть тоді, коли стискав свої губи й вони робилися ще тоншими, коли суворо зводив брови й відчитував адептів, що незадоволено гомоніли на обмеження. Навіть тоді…

Іріан закінчив свою промову й вийшов із Зали, за ним почали розходитися й інші.

— Ти йдеш в їдальню? — запитала я Айреллу.

— Що? — вона глянула на мене з нерозумінням. — Що ти казала?

— Кажу, в їдальню ідеш?

— Ні, щось не хочеться. Піду приляжу, щось мені не добре, — відповіла подруга.

— Може сказати Рейгару?

— Ні, ні. Я полежу і все буде гаразд, — квапливо відповіла Айрелла та відвела погляд. Вона чомусь нервувала. Весь час заламувала пальці та не дивилася мені в очі. Не дочекавшись моїх подальших слів, швидко пішла геть. Це було… дивно. Ще дивніше, ніж її поведінка останнім часом.

В грудях заворушилася тривога і я вирішила прослідкувати за Айрі. Якщо їй дійсно погано, просто піду у їдальню.

Тихенько пішла за нею, зберігаючи дистанцію, Айрі не озиралася, а швидко йшла в кімнату, не помічаючи нікого й нічого.

Відчинила двері нашої кімнати, зайшла до себе у спальню й замкнула двері. Гм… вона ніколи не замикала свою кімнату, коли була у ній. Крадькома підійшла до дверей, намагаючись не створювати ніякого шереху, прислухалася — тиша. Ну гаразд, може і справді лягла.

Тільки-но я це подумала, як почулося шурхотіння, вовтузіння, а потім до мого слуху долинули окремі слова: магія древніх… відкрий свідомість… доступ до знань… Повітря навколо ніби поважчало, а шкіра вкрилася сиротами. Що вона творить?!

Метушливо стала думати що робити. Першою думкою були негайно викликати Рейгара, витягла з кишені магіком й розчаровано застогнала:

— Дідько! — вилаялася тихенько. — В мене немає його формули звʼязку.

Раптом згадка про іншу можливість блискавкою майнула в голові. Ректор.

Я прожогом кинулася з кімнати, вже не зважаючи на шум, який могла зчинити. Вибігла з гуртожитку, холодний вітер шарпнув пасма волосся, що вибилося від бігу, але я не зважала, вмить добігла до головної будівлі Академії, піднялася сходами й постукала у приймальню. Ніхто не відповів. Швидко відчинила двері, але секретарки не було на місці, тому не роздумуючи, я влетіла в кабінет ректора. Двері гучно вдарилися об стіну й ректор скочив на ноги й прохрипів:

— Аядо, що трапилося?

— Я… там Айрі… — засапано відповіла я й махнула руками в сторону дверей.

— Що з Айрі? — пролунало збоку гарчання голосом Рейгара. Я сіпнулася, бо не помітила його. Перевела на нього погляд й почала пояснювати.