Розділ 15

Іріан

Пробіжок у моєму житті побільшало. Значно побільшало. Особливо в подобі вовка.

Останнім часом я не міг впоратися зі своїм звіром: він був роздратованим, нервовим і я часто втрачав над ним контроль. Особливо тоді, коли бачив Аяду, а поруч з нею цього демона. Мене розривали на шматки пекучі відчуття. Такого я не відчував ніколи. Ці відчуття отрутою заповзали в моє єство і скидалися на… ревнощі.

Ось і сьогодні, як і у попередні дні, я попрямував до лісу, щоб заганяти свого звіра й трохи втихомирити його. Побігавши кілька годин лісом, я повільно плентався до виходу з хащів. Подув легкий осінній вітерець і разом з пахощами вогкої землі, осіннього листя та хвої, чутливий вовчий ніс вловив аромат грозової свіжості та нотками лунелії. Шерсть на загривку стала дибки, кігті впʼялися у вогку землю, вовк загарчав.

«Трясця! Ні, не смій!» — подумки заволав я вовкові й втратив контроль. Ніби сторонній спостерігач я дивився, як червоний вовк блискавично стрибає на тендітну фігурку Аяди.

Вдих — її аромат дуже яскравий, такий, що перебивав всі навколишні запахи — заповнював кожну клітинку, вплітався у нутрощі, проникав у шкіру й кров. Ще один вдих — вовк тицяється вологим носом їй у шию і в голові ніби спалахують магічні іскри. Відчув, як сверблять ікла, її шия так близько. Один укус і вона моя — наша.

В голові все переплуталося. Моя свідомість зливалася з вовчою. Я намагався взяти звіра під контроль, але її запах, який дурманив мозок — зробив звіра надто неконтрольованим.

Під шорстким язиком відчув смак її шкіри: трохи солонуватий від поту, але не менш збудливий, запаморочливий. Усвідомив, що вовк її «поцілував».

— Щ-що ти робиш, — пролунав хрипкий голос Аяди.

І це нарешті дало мені сили повернути контроль над своїм вовком. Я був так близько до її шиї — не втримався, знову лизнув тендітну шийку й загарчавши, кинувся геть від спокуси.

«Трясця! Якого біса?!» — я кричав подумки на вовка. Зайшов у свій будиночок, що був на території Академії. Змінив іпостась. Автоматично скинув одяг, зайшов у ванну кімнату й торкнувся артефакту.

Я стояв під холодним душем, ніби намагаючись змити з себе не бруд, а інстинкти.

— Ти перегнув. — Глухо мовив уголос, хоч знав, що вовк мене чує і без слів.

«Вона наша. Її запах — наш. Ти відчув, як кров заграла в жилах?»

— Це було небезпечно! — зціпив зуби, вода стікала по обличчю, та не могла заглушити гнів. — Ти мало не вкусив її. Це…

«Це було б правильно. Бо від неї тхнуло демоном.»

— Не дуже і тхнуло. І вона злякалася.

«Тхнуло! І вона не втекла.»

— Бо була приголомшена.

«Бо відчула. Те саме, що й ми.»

Я притиснув долоні до скронь. Стиснув, аж запекло.

— Ні. Не могла вона відчути того. Й не ми. Ти.

«Ти — я. Я — ти.»

— Ні. Я — не ти. Я можу обирати.

«Але ти не обираєш. Ти втікаєш.»

Я спалахнув.

— Бо я не хочу зв’язку, який диктує природа! Я не хочу втратити контроль. Не зараз. В Академії щось коїться! Вона поки не потребує нас так сильно, тож можна і почекати.

«Вона потребує нас сильніше, ніж ти думаєш», — промовив вовк і затих.

Роздратований, я вийшов з душу, швидко вдягнувся й пішов на роботу.

* * *

З того дня я намагався не перетинатися з Аядою, не бігати в лісі й загалом, не потикати носа з кабінету. Я твердо вирішив, що зараз стосунки не на часі.

Зарившись з головою в папери, я вивчав виплати стипендіатам. Деякі з них давно не заходили за своїми грошима і це було дивно. Зітхнув, потер скроні, заплющив очі й перед внутрішньою стороною повік знову постало розгублене обличчя дівчини, що лежить на землі — з розкуйовдженим волоссям, у якому застрягли гілочки, розчахнутими від подиву (а не від страху, я сподіваюся), розтуленими вустами.

Голосний стук у двері вирвав мене з марення. На порозі показався стривожений Рейгар.

— Привіт Іріане. Мені треба серйозно поговорити з тобою.

— Що сталося Рейгаре? — підняв на нього втомлений погляд.

Рейгар присів на крісло навпроти столу й почав свою розповідь. Вона звучала неймовірно, або хтось інший розповів мені про Чорний Гримуар, я б вирішив, що це недолуга спроба мене розіграти. Але те, що розповідав Рейгар… Ще й зникла адептка. Трясця! В купі з тими звітами, які я переглядав…

Як я міг бути таким неуважним? Це ще раз доводить, що стосунки погано впливають на роботу.

— А, забув додати, подруга Айрелли, Аяда розповідала, що за нею хтось стежить. — Знову голос Рейгара вивів мене з думок, а його слова змусили напружитися. — Ми вже знаємо, що одна адептка пропала, і Аяда може бути наступною.

Не стримався. Гепнув рукою по столу й з горла вирвався рик.

— З тобою все нормально? — запитав Рейгар.

Я відмахнувся й сказав, що маю проблеми в особистому житті.