Розділ 14

Аяда

Ми увійшли всередину й одразу ж нас огорнуло вологе тепле повітря. Воно було насичене ароматами: солодкими, пряними, з легким відтінком свіжості. В голові від всіх цих пахощів закружляло і я злегка похитнулася.

— Все гаразд? — запитав хлопець, підтримуючи мене рукою за талію.

— Так, — кивнула я, усміхаючись. — Трохи запаморочилося у голові.

Астар повів мене вздовж стежинок, що розкинулися між рослинами. Вони тішили око своїм різномаїттям, яскравими та пастельними кольорами, чудернацькими формами та розмірами.

— Тут так… — Змахнула я руками, намагаючись обернути думки у слова. — Неймовірно.

Астар тихо засміявся і повів мене далі. Ми наблизилися до дерева, всіяного чудернацькими плодами. Підняла руку й провела по яскраво рожевому боку фрукта. Воно було завбільшки з мою долоню, з мʼякими невеличкими наростами на шкірці.

— Що це? — запитала я в Астара, ніби у великого знавця.

— Це сінезіум, — відповів він. — Фрукт, який зчитує емоції того, хто його куштує. Якщо зʼїсти сінезіум щасливим він буде солодким та соковитим. Якщо ж засмученим — матиме гіркий смак.

— Звідки ти це знаєш? — запитала я.

— Моя мама цікавиться рідкісними рослинами, — стенув плечима Астар.

Ми пішли далі оранжереєю, Астар розказував та показував мені інші рослини, а я полинула в роздуми. Аби я зараз скуштувала цей сінезіум, то він точно був би гірким.

— Аядо, ти мене слухаєш? — прогарчав хлопець, а я врізалася в нього, бо він зненацька зупинився.

— Ай. Чого ти зупиняєшся так різко? — скрикнула я.

Він взяв мене за плечі й уважно вдивлявся мені в очі. Я зиркнула на нього з під вій: очі перетворилися на темно фіолетові, губи міцно стиснуті, ніздрі роздуваються.

— Ти мене не слухаєш, — звинуватив мене демон. — Що з тобою коїться?

— Вибач, задумалася, — стенула плечима я. — Нічого такого зі мною не коїться.

— Аядо, — зітхнув Астар, й відпустив мої плечі. — Це через нього ти така сумна й задумлива?

— Щ-що? Через кого? І нічого я не сумна, — тараторила я незвʼязні між собою речення.

— Через ректора, — мовив Астар й стиснув кулаки.

— До чого тут р-ректор? — запнулася я. Невже Астар щось знає?

Астар взяв мене за руку, та провів до найближчої лавки. Сів сам та потягнув мене за собою. Подивився вбік, потер великим і вказівним пальцем перенісся, а потім заговорив.

— Аядо, я не сліпий і не дурний. Не знаю, що у вас з ректором, але вже кілька разів я чув його гарчання, коли опинявся поруч з тобою. Та й дивиться він на тебе…

— Як дивиться? — вирвалося з мого рота, перш ніж я встигла бодай секунду подумати.

— Так, ніби має на тебе якісь права, — відказав Астар.

— Пффф, — вирвалося з мене. Астар каже дурниці. Не може він на мене так дивитися, адже сам сказав, що йому не потрібні зараз стосунки.

— Аядо, просто будь зі мною чесною, — зітхнув Астар. — Я заслуговую на чесність, чи тобі так не здається? — Він запитально підняв брову і вдивлявся в мене.

Чесною… Як я можу бути з ним чесною, якщо я навіть своїй найкращій, ба навіть єдиній подрузі не розповіла про наші стосунки з ректором? Хоча «стосунки» — це, звісно, голосно сказано. Немає в нас ніяких стосунків.

— Астаре… — простягнула я й заплющила очі. Мій голос захрип і, здавалося, не хотів покидати моєї горлянки. Я не хотіла ображати його, адже почала вважати його не тільки своїм хлопцем, а й другом. — Не змушуй мене, будь ласка… Прошу, не сьогодні. Я не можу.

Хлопець нахилився до мене й лагідно стер сльозинку, що скотилася щокою.

— Гаразд, маленька, — зітхнув він та обійняв мене. — Не надто добре в нас виходить бути парою, еге ж? — зауважив Астар з гіркотою.

Я промовчала. Лише поклала голову йому на груди, та слухала мирний стукіт демонського серця.

Врешті решт ми продовжили прогулянку оранжереєю, а потім поїхали до міста пообідати.

Астар запросив мене в ресторацію, в якій запахи змушували наповнюватися рот слиною, а шлунок невдоволено бурчати.

— Ти якийсь багатій? — запитала я, роздивляючись стіни приватної кабінки, оббиті темно-синьою оксамитовою тканиною. Невеликий, якраз для двох осіб, стіл з білою скатертиною, гарною чорною порцеляною. На столі ваза з квіткою лунелії, пелюстки якої виблискували у приглушеному світлі магічних світильників.

Вся обстава цієї ресторації кричала, що тут збіса дорого і не кожен може просто так сюди прийти. До того ж в кабінку нас супроводив метрдотель, одягнений в чорний фрак, білосніжну сорочку з краваткою метеликом, чорні штани, що не мали жодної складочки та блискучі туфлі. Він подав нам теки з меню й відкланявся, попередньо сказавши, що офіціант прийде до нас за кілька хвилин.

Астар не поспішав відповідати на моє питання, натомість допоміг сісти за стіл, а сам зайняв місце навпроти мене.

— Не те щоб багатій, — нарешті порушив він тишу. — Але моя сімʼя має певні статки.