Розділ 12

Аяда

Прокинулася ще до будильника й зітхнула. Я памʼятала нічний сон й на душі було паскудно. Мені хотілося, щоб бодай частина цього сну була правдою. Ні, не переслідування червоного вовка — а те, що я знову можу перекидатися на вовчицю.

Хитнувши головою, я спустила ноги на підлогу, відчуваючи під босими стопами м’який пухнастий килимок. Чомусь перед очима одразу постав осінній ліс, вкритий золотим килимом опалого листя. Захотілося вдихнути той терпкий, свіжий аромат, тож я швидко накинула халат і попрямувала до ванної. У дзеркалі відобразилося моє розпатлане волосся та розгублений погляд. Ще є трохи часу — я встигну побігати до початку занять.

Не гаючи ні хвилини, перевдяглася у форму й вийшла надвір. Повітря було свіже, прохолодне, а тіло вже просило руху. Піддалася й швидким кроком пішла до парку. Зарахуємо це як початок розминки.

Зупинилася перед стежкою, на якій зазвичай починала свій маршрут, підняла руки й зробила кілька кругових рухів плечима, розігріваючи суглоби. Кілька разів підстрибнула, відчуваючи як кров біжить венами й розганяє тепло по мʼязах.

Все моє єство прагнуло руху, тому ще трохи розімʼявшись, я повільно побігла стежкою. Спочатку підтюпцем, а вже за мить — вітер шумів у вухах, стопи пружно відскакували від землі, а кілька пасм, що вибилися з хвоста, падали на лоба. Віддавшись бігові, я й не помітила, що звернула з паркової доріжки й опинилася на лісовій притоптаній стежинці.

Одразу стало прохолодніше, пахощі вогкої землі й листя вдарили в носа і я зменшила свій темп. Зупинилася, роззирнулася навколо й вдихнула свіже повітря.

Цей запах… Осінній ліс. Дім.

Зітхнула. Як же я сумувала за тими часами, коли могла з легкістю перекидатися на вовчицю, відчувати кожен відтінок запахів, читати сліди на землі, чути, як під мохом копошиться дрібна живність. Тоді я не була тягарем, не була проблемою.

Раптовий шерех збоку змусив мене здригнутися.

Я різко обернулася — і завмерла.

З хащів вийшов великий червоний вовк. Його шерсть виблискувала в ранковому сонці, що пробивалося крізь віття дерев, очі блимнули, а м’язи під шкірою напружилися. Він підняв голову, втягнув у себе повітря, нашорошив вуха.

А потім… загарчав.

Я не встигла навіть поворухнутися, як вовк кинувся вперед.

У наступну мить мене в груди вдарили потужні лапи. Світ перевернувся — і я повалилася на землю.

Боляче вдарилася спиною об землю, з грудей вирвався судомний видих. Вовк нависав наді мною, його гарячий подих обпалював мою шкіру, що одразу покрилася сиротами. Хребтом прокотилося тремтіння від страху і… збудження? Та ні, не може цього бути!

Я лежала нерухомо й не знала, що мені робити. Спробувати вибратися з під нього чи ще почекати?

Потужні лапи все ще давили мені на плечі, сірі очі, в яких час від часу спалахував вогник, уважно дивилися на мене. Вовк ще раз втягнув повітря, а потім тицьнувся мені носам в шию. В те місце, де шалено калатав пульс. А потім… він лизнув мене. Він. Мене. Лизнув.

Я затремтіла. Проте не від огиди чи страху…

Кров гупала у вухах, прилила до щік та розфарбувала їх червоним. Стало спекотно. Здавалося, що під шкірою в мене курсує розпечена лава, замість крові.

— Щ-що ти робиш? — захриплим голосом запитала я.

Вовк загарчав. Знову лизнув мене в шию, а потім прудко відскочивши від мене, кинувся в сторону Академії. Вовчі потужні лапи швидко віддаляли його від мене, хвіст нервово сіпався зі сторони в сторону, а у вухах досі стояло низьке загрозливе гарчання. Чи не загрозливе?

Я лежала на вогкій землі, дивилася крізь пожовкле листя й намагалася вгамувати той шторм, що вирував у моєму тілі.

— Що це зараз таке було? — прохрипіла я, підводячись.

Спина й сідниці трохи боліли від удару. Повільно звелася на ноги й зробила пару кроків. Трохи боліло, але не критично. Ні про яку пробіжку вже й не було мови.

Накульгуючи я повернулася до гуртожитку. За мною вже зачинялися двері ванної кімнати, як пролунав оглушливий дзвін — замість будильника в Академії. Я вже звикла до нього за ці тижні. Лиш хитнула головою й поглянула в дзеркало.

М-так… Волосся скуйовджене, гілочки й листя застрягли у хвості, на щоках грав румʼянець, а очі… очі виблискували якимось божевільним сяйвом. В голові набридливою думкою пульсувало одне-єдине імʼя…

Рішуче потрясла головою, намагаючись викинути його з думок. Швидко повибирала (наскільки змогла) листя та сміття, роздягнулася й ступила під гарячі струмені душу. Шкода, що в мене так мало часу й вода не встигне вимити всю дурню з моєї голови.

Після занять ми домовилися з Айреллою прогулятися містом, тому я вже передчувала наші дівочі посиденьки. Останнім часом ми трохи віддалилися одна від одної і я сподівалася, що ця вилазка допоможе нам зблизитися. Але зараз потрібно зосередитися на лекціях.

Вдягнувшись у форму, підхопивши підручники, я спустилася сходами на перший поверх. Раз по раз, я поверталася до ранішнього інциденту, тому не помітила, як врізалася у тверде тіло.

— Ой, вибач, — протараторила я, піднімаючи очі на хлопця.