Розділ 5

Іріан

Ось вже кілька років я був ректором Аурельської Академії — найкращої академії у всій Феранії. Це було не просто роботою, а частиною мене. Я пишався цим місцем, його історією, традиціями та знаннями, які тут передавалися з покоління в покоління.

Коли ми випускалися, мої одногрупники з полегшенням видихали, радіючи свободі та новим можливостям. Вони розбіглися по світу, будували карʼєри, сімʼї або шукали своє призначення. Та для мене Академія завжди залишалася домом.

Я не просто любив навчатися — я жадібно прагнув знань, тому я спершу став магістром, потім викладачем, а потім довів, що з мене вийде чудовий ректор.

Відклав папери та відкинувся на спинку крісла, відчуваючи, як втома накочується важкою хвилею. Провів рукою по обличчю й зітхнув. Як я міг так вляпатися?

Ще недавно, коли допомагав Рейгару відшукати його істару, з легкістю казав, що мені не до серйозних стосунків. Які стосунки, коли в мене є Академія, відповідальність, обов’язки? Моє життя було чітко впорядковане, сповнене роботи, яку я любив. А зараз…

Заплющив очі й поринув у спогади.

Ціла купа абітурієнтів зібралася у Великій Залі Академії. Я проголошую промову, розповідаю про Астраліон… Загалом все як завжди. Низка імен та прізвищ, відточені слова, автоматичні рухи. Аж раптом… ледь вловний запах, якийсь дивний, ніби давно забутий.

Оглушливе «Ю-ю-ху» трохи приводить мене до тями і я дивлюся на дівчину. Гарна, безсумнівно. Довге обсидіанове волосся, привабливе обличчя, пухкі губки, темні оченята сяють іскорками щастя під тонкими бровами, ледь помітні щічки, що поступово заливає румʼянець.

Я їй щось кажу, а вона щось там відповідає, а потім задерши маленького носика гордо крокує вперед. Вовк, якогось біса, нервово ворушиться всередині, а запах… запах досі не відпускає.

Зітхнув і підвівся з крісла, виглянув у вікно. Гм. Знову вона. Стоїть на подвірʼї та вдихає глибоко, наповнюючи легені осіннім повітрям. А мені знову відчувається ледь вловний запах. Її запах, який забиває ніздрі. Він зачіпає щось у мені, пробуджує інстинкти, розбурхує вовка, змушує його насторожено здіймати голову.

Вона раптом підіймає голову, ніби відчувши мій погляд. Наші очі зустрічаються. Лише мить. Лише швидкоплинний погляд крізь відстань, крізь скло, крізь усе, що нас розділяє.

І моє серце пропускає удар.

Що за…?

* * *

Мої дні проходили за чітким розкладом: пробіжка на двох або чотирьох лапах зранку, тренування на майданчику, сніданок та справи Академії. Іноді це все розбавлялося вечорами з якоюсь жінкою для зняття напруги, але найчастіше я був сам.

Виходячи з тренувального майданчика, як побачив дівчину, що бігла стежкою. Вітер доніс до мене її запах: дика лунарія [9] та грозова свіжість, поєднання ніжності та сили. Це вона — Аяда келʼТареліан, перевертниця на яку дивно реагує мій вовк.

Я роздумував над тим, що ця дівчина якась… неправильна. У її сутності було щось дивне, щось, що не вкладалося у звичні рамки. Я не міг зрозуміти, що саме, але чомусь мені хотілося дізнатися, що з нею таке.

Міг би подумати, що вона моя шинталь, але знав: істинна пара відчувається зовсім інакше. Мій батько розповідав, що відбувається, коли зустрічаєш свою обрану. Її запах зводить з розуму, врізається в підкірку, залишаючи незгладимий слід. Ти відчуваєш шалений потяг, нестримне бажання бути поруч, і найголовніше — не залишається жодних сумнівів.

Але в мене вони були. Ще й які.

Раптом дівчина перечепилася й впала на землю, вовк у мені сіпнувся і я теж, не роздумуючи, кинувся їй на допомогу.

— З вами все нормально? — запитав я і мій голос чомусь був хриплим, а всередині поселилася тривога.

«Та якого дідька, Іріане?! Відколи тебе турбує стан першокурсниці більше, ніж мало б турбувати ректора Академії?» — подумки дав собі копняка й наказав зібратися.

Дівчина змахнула сльозу. Вона намагалася зробити це непомітно, проте я все одно помітив. Так сильно забилася, що аж сльозу пустила? Невже вона така розніжена?

— Гхм… Так, дякую, — промовила дівчина і спробувала піднятися.

Перш ніж встиг подумати, вже побачив як моя долоня самовільно простягнулася їй на допомогу. Дівчина повагавшись, все ж прийняла допомогу. Коли вона порівнялася зі мною, мене знову накрило її запахом. Вовк намагався вирватися та взяти контроль. Зціпив зуби, намагаючись втримати тварину у собі.

«Шинталь», — гарчав вовк.

«Яка, до біса, шинталь?» — подумки волав я.

«Я відчуваю», — наполягав вовк.

«Вона якась неправильна. Її запах ледь помітний, вона ніби закрита якоюсь пеленою», — відказав я.

А потім помітив, що міцно стискаю дівочу долоню своїми лапами, а дівчина намагається виплутатися з мого захва́ту.

Аяда швидко розпрощалася та втікла, а я стояв спантеличений та розгублений. Її запах досі кружляв у моїй голові

Чи може бути так, що вона дійсно моя істинна пара?

Дурниці. Але…

Я провів рукою по обличчю, намагаючись позбутися раптового напруження, та розвернувся. Треба дослідити це питання.