Розділ 4

Аяда

Поки Айрелла пропадала зі своїм Рейгаром, я, нарешті, взялася за голову й відновила свої тренування. Адже мені треба бути стараннішою й витривалішою, ніж інші перевертні.

Ось і сьогодні зранку я прокинулася до будильника, одяглася в чорні обтислі штани та білу футболку, легенькі тренувальні черевики. Зібрала волосся у хвіст, щоб не заважав й вирушила на пробіжку.

Біг допомагав мені тримати себе у формі та чудово очищав думки. Але не цього разу…

Перед очима знову постали спогади — яскраві, живі, пронизані теплом і щемким відчуттям втрати.

Маленькі вовчі лапки несуть мене по зеленому покрову лісу, пружно відскакуючи від землі. Повітря напоєне ароматами свіжої трави, кори та вологого ґрунту. Вовчий ніс вловлює найтонші запахи ранкового лісу — терпкий дух хвої, солодкаві нотки квітів, далекий, ледве відчутний аромат здобичі. А вуха нашорошуються від кожного звуку: десь вдалині злетіла птаха з дерева, тріпочучи крильцями, на сході дзюрчить струмочок зі смачною водою.

Серце шалено б’ється у грудях, наповнене чистою, щирою радістю бігу. Я відштовхуюся від землі — стрибок! — і врізаюся тулубом у великого чорного вовка. Його шерсть густа, тепла, пахне захистом і домом.

«Аядо», — звучить глибокий, сильний ментальний голос батька у голові. — «Маленька бешкетнице… Давай наздоганяй».

Великий вовк сміється очима й ривком мчить уперед. Я стрімголов кидаюся слідом, відчуваючи, як вітер пестить вовну, як м’язи радіють кожному руху. Це щастя — чисте, щире, безтурботне.

Це було щастя…

Спогад зник так само раптово, як і з’явився, залишаючи по собі лише порожнечу. На очі навернулися сльози і я, зашпортавшись, гепнулася на землю.

— Трясця! — крикнула вголос.

— З вами все нормально? — пролунало над головою.

Цей голос справив на мене якесь дивне враження. Шкірою виступили сироти, а серце закалатало швидше, хоча під час бігу мій серцевий ритм був у нормі. Повільно підняла голову й побачила ректора, що височив наді мною з дивним виразом обличчя.

— Гхм… Так, дякую, — промимрила я, швидко стираючи сльозу. Зітхнула й спробувала підійнятися самостійно.

Мені не хотілося виглядати незграбою перед ректором, тому якнайґраційніше всілася на дупу й підтягла до себе ноги, щоб зграбно звестися на них.

Перед очима постала чоловіча рука з розкритою долонею.

Це він пропонує мені допомогу?

Поміркувавши кілька секунд, схопилася за велику чоловічу долоню, що на дотик була трохи шорсткою. Від цього дотику він здригнувся, але підвестися все ж допоміг.

«Що за дивна реакція, невже я йому огидна? Чи він щось підозрює?» — подумала я.

— Дякую, лір ректор, — промовила я, розглядаючи його з-під вій.

Обличчя ректора було гарним, але зараз він так міцно стис щелепи, що жовна заграли. Ніздрі роздувалися, а в сірих очах на мить спалахнули вогняні іскри. А моя рука й досі була в полоні його великої долоні, яку з кожною секундою він стискав сильніше.

— Я маю йти, — промовила тихо й спробувала звільнитися з хватки перевертня.

Він прийшов до тями й випустив мою руку. Різко розвернувся і не сказавши ні слова, пішов геть.

— Дивний якийсь, — сказала тихо й попрямувала до гуртожитку. Настрою на біг вже не було.

Прийняла душ, зібрала підручники й попрямувала на пари. Спереду йшла Айрі. Наздогнавши дівчину, запитала її чи все з нею гаразд. Зізнатися чесно, я переживала, коли вона не зʼявилася ночувати в гуртожиток, хоча й розуміла де вона могла ночувати.

— Дякую, усе добре, — завірила Айрелла, чомусь почервонівши. — Потім розповім. Ходімо до аудиторії.

Першою парою була історія Феранії, яку вела Морріган рун’Лайріс: висока, струнка демониця з сірою шкірою та рунами на шиї. Довге чорне волосся завʼязане в строгий вузол, фіолетові очі пронизливо дивилися навколо, а витончене обличчя, з високими вилицями та тонкими губами зберігало суворий вираз.

Вона розповідала про створення Аурельської Академії та виснажливу війну з породженнями Безодні — темними іфритами. Ці почвари мали демонічні тіла, а їхній панцир поглинав магію. Вони видихали отруйний туман, вміли маніпулювати тінями й нападати зненацька, стаючи невидимими.

Для їх знищення всі чотири країни обʼєдналися та загнали тварюк назад до безодні, створивши спеціальний Артефакт Світла, що перетворював вогняну стихію на стихію світла. За його ж допомогою розлом запечатали й наклали Печатку Чотирьох стихій. Найкращі дванадцятеро магів пожертвували своєю силою, щоб позбавитися почвар. На цьому місці звели Аурельську Академію, де навчають нове покоління та охороняють Печатку. Крім того, сама Академія була зведена з міцного каменю й захищена різноманітними охоронними рунами.

Лекція вийшла цікавою. Я ще більше впевнилася, що не дарма так прагнула сюди вступити. Впевнена, що тут зможу проявити себе по повній, розкрити весь свій потенціал, навіть без другої іпостасі.

Ми прямували на наступне заняття, аж раптом поведінка Айрелли змінилася: вона застигла наче статуя, обличчя спотворилося від страху, очі були мов скляні.