Пролог

Аяда

Кістки ломило, кожна клітинка тіла боліла, ніби мене вивертали на виворіт. Жар… я відчувала такий нестерпний жар ніби мене підпалили та залишили горіти. В горлі пересохло і дуже хотілося пити.

— Во… — спробувала попросити води, але голос не слухався.

Чому мені так погано? Я ж перевертниця, а ми ніколи не хворіємо так сильно. Що зі мною?

Ось прохолодні долоні торкнулися моєї потилиці та мʼяко підтримали голову, склянка торкнулася губ. Прохолодна рідина полилася, трохи остуджуючи запалене горло.

Час від часу я провалювалася у темряву. Було страшно, дуже страшно. Здавалося, що чогось не вистачає… що я щось втрачаю… щось надто важливе.

Я то виринала, то знову заглиблювалася у вʼязку тягучу темряву, десь далеко лунали голоси. Я чула уривки фраз: «місячна сплячка», «втрачає вовчицю», «принаймні вона житиме», але не розуміла їх.

Розплющила очі та втупилася у білу стелю, з маленькими зірочками, що світилися уночі. Я любила дивитися на зоряне небо та на срібний місяць, тому тато подарував мені магічний проєктор — ілюмію.

Сонячне світло заливало кімнату та робило її ще світлішою. Я любила сонце — воно мене радувало. Але зараз…

Тіло було якесь слабке. Дивно, я ніколи ще не відчувала себе такою знесиленою.

Повернула голову вбік, на мʼякому синьому кріслі дрімала матуся. Її обсидіанове волосся було зібране в недбалий вузол, вона виглядала змарнілою. Завжди смаглява шкіра, зараз здавалася блідою, ніби вона давно не виходила на сонце.

— Ма… — погукала я хрипло.

Вона стрепенулася, закліпала очима. Потім побачила мене та кинулася до ліжка.

— Слава Каліону [1], ти прокинулася! — вигукнула матуся і її карі очі наповнилися сльозами.

— Мам, — я спробувала підвестися, але тіло не слухалося.

— Т-щ-щ, Аядо, сонечко моє, не поспішай, — мама погладила мене по волоссю і змахнула сльозу, що стікала по щоці.

— Що зі мною, мам? Чому все так болить?

Мама відвела погляд, а потім присіла на ліжко та обережно пригорнула мене до себе. Вона мовчала, схлипувала і похитувала мене в обіймах. Якесь погане передчуття оселилося в грудях.

Двері відчинилися і в кімнату зазирнув тато.

— Ти отямилася, — полегшено усміхнувся він.

В кілька кроків подолав кімнату та обійняв нас разом з мамою, поцілував у скроню.

— Тато, що зі мною? Чому мама плаче? Що ви від мене приховуєте? — закидала я його питаннями.

На мужньому, вилицюватому обличчі, яке теж змарніло, промайнув дивний вираз. Я вдивлялася в тата, й відмітила, що темне волосся на скронях трохи посивіло, а в кутиках очей побільшало зморшок.

Тато присів, взяв мене за долоньку й зітхнувши заговорив:

— Доню скажи, як давно ти втрачаєш контроль над вовчицею?

Я відвела погляд. Звідки він знає? Я нікому не казала, що останнім часом моя вовчиця поводилася дивно. Я думала, що недостатньо сильна, щоб її контролювати, тому старалася ще більше.

— Ч-чому ти запитуєш?

— Доню, — ніжно погладила мене мама уважно вдивляючись в очі.

— Кілька місяців тому, вовчиця почала поводитися дивно — лякалася, була слабкою, я часто втрачала над нею контроль. Потім оберти стали болючими…

Я відвернулася і відчула, як щоки запашіли. Чомусь мені одразу стало соромно.

— Чому ти нам нічого не казала? — поцікавився тато. В його голосі не було чути докору, лише втома та нерозуміння. Але через це мені стало тільки гірше.

— Я хотіла, щоб ви мною пишалися. Думала, що треба бути наполегливішою, краще себе контролювати, але все ставало тільки гірше, — заплакала я.

— Не плач доню, — обійняла мене сильніше мама.

— Того дня я бачив, як ти намагалася обернутися, але замість цього ти знепритомніла. Почалася гарячка й ми викликали цілителя. Він тільки розводив руками та не розумів, що сталося. Ми шукали й шукали, аж доки не знайшли одного старого мага. Він розказав, що це схоже на «місячну сплячку», але ми до останнього вірили, що він помиляється. Адже ніколи не чули від тебе про проблеми з вовчицею…

Тато замовк, а я все одно не розуміла, чому мені зараз так погано і, найголовніше, — чому я не відчуваю свою другу іпостась.

— Він довго лікував тебе, робив якісь настоянки, досліджував артефактами. Врешті решт йому вдалося стабілізувати твій стан, але… — тато затих, а мама схлипнула. — Твоя вовчиця… йому вдалося зробити так, щоб вона заснула…

— Що значить заснула? — вигукнула я.

— Ти більше не зможеш перетворюватися, твої інстинкти, нюх та зір будуть не такими гострими, — тихо сказала мама.

У вухах задзвеніло, я чула слова, але ніяк не могла їх зрозуміти.

— Сонечко, не переживай, — заспокоював тато. — Коли ти зустрінеш свого шинталь [2] він зможе допомогти тобі пробудити твою вовчицю.

— Але, — прохрипіла я, — як я зрозумію, хто мій шинталь, якщо не зможу відчути його запах, його феромони?