Розділ 22

Солейріс

Я стерпіла його дотик, коли він приховував ці кляті браслети, терпіла, доки пробиралася поруч з ним крізь коменданта, а коли нарешті опинилася на вулиці, чкурнула геть.

Я бігла до свого гуртожитку, хапаючи прохолодне повітря. Щоками стікали сльози, а вітер куйовдив і без того розтріпане волосся.

Як я могла? Мені досі не вкладалося в голові. Може це якісь чари? Інакше я не знаю, де були мої мізки, коли я лягала в ліжко до демона.

Забігши у свою кімнату, схопила змінний одяг та пішла у ванну. Зірвала з себе одяг й стала під душ. Гарячі струмені обпікали шкіру, але я цьому раділа. Схопила жорстку тканину, намилила та почала терти шкіру. Шкребла її нігтями, залишаючи червоні сліди. Шкребла і терла. Шкребла і терла, намагаючись змити увесь той бруд. Бруд від його дотиків. Бруд від його тіла. Я почувалася такою брудною. Хотілося скинути з себе шкіру, мов та змія.

Тіло накрило виснаження. Ноги підкосилися. Я опустилася на підлогу, підтягла коліна до грудей, вперлася в них головою й заридала з новою силою.

В голові зринали спогади, як демон стояв переді мною, як цілував, і як я пестила його мов зачарована.

— А-а-а, боги, яка ж ти дурепа Солейріс, знайшла з ким звʼязатися.

Я продовжила себе шпетити, аж доки не почула стук у двері.

— Сол, це ти там? — запитала Трен.

Я зі стогоном підвелася й вимкнула воду.

— Я-я, — прохрипіла, а тоді закашлялася. Прочистила горло й мовила голосніше. — Так, я за кілька хвилин вийду.

— Не поспішай, — сказала Тренара, ніби відчула, що мені потрібно більше часу.

Вперлася головою у плитку. Стояла і згадувала все, що я знала про демонів. Вони могли зустрічатися будь з ким, але істинні пари утворювали лише з демонами та людьми. Він назвав мене емессою…

Тілом пробігла дрож. Не лише від усвідомлення, що я можу бути повʼязана з демоном до кінця життя, але й від холоду.

Вийшла з душу, обтерлася рушником та одяглася. Подивилася на зімʼяті речі. Мені хотілося їх спалити, тільки-но я згадувала, як мене роздягав речі. Проте… це форма, а палити форму я не мала права.

Розчесала волосся пальцями, не дивлячись на себе в дзеркало й відімкнула двері. Замок з гучним клацанням провернувся, відлунюючи в моїй голові болем. Добре, що сьогодні був вихідний після випробування.

От дідько… Випробування.

Мене накрило усвідомленням. Через поранення основної цілительки, я скоріше за все, на наступному випробуванні буду в основному складі.

От дідько.

Я гарячково намагалася згадати, хто входив в основний склад. Але, крім того, що там були демони, їхніх облич я пригадати не могла.

— Сол. Солейріс, — проник у мої думки голос Трен.

Здригнулася. Перевела розфокусований погляд на товаришку й кліпнула. Вона насупила свої світлі брови й з занепокоєнням дивилася на мене.

Трясця. Найменше зараз я бажала розкривати комусь свою душу.

— Солейріс, — знову заговорила Трен.

— Зі мною все нормально, — випалила я. — Вибач, та я маю іти в бібліотеку. Я кинулася до своїх дверей.

— Солейріс, — прокричала Тренара та наздогнала мене. Вона схопила мене за руку та тримала міцно.

Дихання пришвидшилося, а на щоки наповзла фарба сорому та збентеження.

— Сол, — тихо промовила Тренара й іншу руку поклала мені на плече. — Я переживала за тебе. Ти не ночувала в кімнаті. Я думала з тобою щось сталося.

Я стояла спиною до сусідки й прикусила кулака, аби схлип не вирвався з горла. Плечі здригнулися від беззвучного ридання.

— Сол…

Тренара притисла мене до себе, а я не витримала й розридалася в голос. Тренара провела мене до моєї спальні й всадовила на ліжко. Я ридала в її обіймах, спочатку мовчки, а тоді слова полилися з мого рота, мов з переповненої чаші.

— Я… переспала… з… де-демоном, — затиналася, але продовжувала свою розповідь.

Тренара тримала мене в обіймах й гладила по спині, мов мати маленьку донечку.

— Я н-не розумію чому… чому…

— Він тебе змусив? — напружено запитала Трен.

— Н-ні, здається ні.

Сором накрив мене, я розмазувала сльози по обличчю та ненавиділа себе. Ненавиділа демона й концепцію істинних теж ненавиділа.

Підняла погляд на Трен. Вона здавалася приголомшеною моєю розповіддю.

— Я не розумію, — промовила вона. — Якщо ти кажеш, що він тебе не змушував, тоді чому? — вона не договорила, лише змахнула рукою. Проте я зрозуміла її запитання.

— Я сама не розумію достоту, — прошепотіла. — Я була ніби в тумані. Коли він опинився переді мною, я спочатку злякалася. Він здавався немов під кайфом, якимось одержимим. Не знаю як пояснити. А коли він мене поцілував… Я розгубила усі мізки. В той момент мені… — я затнулася й відвела погляд. — Він мені подобався і я хотіла цього.