Розділ 19

Астар

В голові дзвеніло, ніби на шиї в мене була не голова, а величезний дзвін. Перед очима пливло. Кілька разів кліпнув, а тоді з кректінням підвівся на ноги. Спина боліла від удару об дерево, але, здається, усі кінцівки цілі.

Струснув головою й роззирнувся. Спочатку нічого не бачив, але коли пил трохи осів, помітив кілька фігур, що обступили Мілу.

Трясця!

— Астаре, — прошепотів Дрейк, що обтрушувався від пилу й потирав забитий куприк. — Ми маємо їх відігнати.

Я кивнув, а тоді сформував вогняний батіг.

— Вам краще відійти від неї, — сказав Дрейк підкинув на руці вогняну кулю. — Доки я вас не підсмажив.

Кілька голів повернулися до нас й вишкірили свої зуби в глузливій посмішці.

— Ой, вже боюся, — мовив брюнет й рушив на нас.

Дрейк кинув в нього вогняну кулю, але той виставив щит. Я ж замахнувся й вдарив вогняним батогом, обплутуючи ноги іншого хлопця, який вже навис над Мілою.

До нашого бою приєдналася Айлін, що спритно чергувала й сплітала стихії, а артефактор пробрався до Міли й огорнув її захисним щитом. Бій був напружений, але зрештою, ми перемогли цих перевертнів.

Переступивши через непритомне тіло, я підійшов до Міли та Торренса.

— Ви як? — запитав, оглядаючи бліду Мілу, що напівлежала, спершись на Торренса.

— Норм… нормально, — прохрипіла дракониця, але її бліде обличчя, піт на лобі та кістка, що стирчала з ноги говорили про інше.

От дідько, навіть з її регенерацією та допомогою цілителя вона швидко не відновиться.

— Зате «Серце Лісу» в мене, — усміхнулася Міла й витягнула артефакт з сумки, яка теліпалася на її плечі.

— Треба забиратися звідси, доки ще хтось не приперся, — промовив я та підхопив Мілу на руки. — Торренсе, знайди нам короткий шлях, щоб вибратися з цього клятого лісу.

Торренс втупився в мапу, щось бурмотів, але хвилин за двадцять таки вивів нас до полігону. Щойно ми зʼявилися, як навколо нас утворилася метушня. Мілу вклали на ноші та понесли у цілительську, а ми з рештою команди підійшли до ректора.

— Ми здобули артефакт, — промовив я, віддаючи кристал ректорові.

— Добре, — мовив Іріан, проте артефакт не узяв. — «Серце Лісу» залишається у вас. Він вам ще знадобиться.

Я кивнув та поклав кристал у внутрішню кишеню куртки. Треба його десь сховати, перш ніж на нас не почали полювання. Щось мені здається, що наші суперники просто так не відступляться.

Вальміра

Я бігла до гуртожитку. Руки стискалися в кулаки, а у грудях вирувало роздратування.

— Дідько! Клята Академія! Трясця! — лаялася я. Забігла у свою кімнату та грюкнула дверима. — Ми програли це кляте випробування. Та ще й кому!

Я намотувала кола по кімнаті й думала, що мені далі робити. Мене непокоїв не лише програний етап квінту. Мене непокоїв Астар. Його дивна поведінка. Здавалося, що між нами все добре, що звʼязок міцний й непорушний. Але мій хлопець останнім часом поводився якось дивно.

«У тебе надто бурхлива фантазія», — пирхнула моя демониця.

«Може в мене вона і бурхлива», — подумки відповіла їй. — «Але перестрахуватися не завадить».

«Що ти вже задумала?» — зацікавилася демониця.

Я ж лише знизала плечима й рішуче пішла до шафи. Відчинила дверцята та стала порпатися у своїх речах.

— Ну де ж він, в біса, подівся? — викидувала речі з шафи, доки нарешті не натрапила на маленьку різьблену деревʼяну шкатулку. Кишеньковий трезор, який дав мені батько.

На цьому слові я скривилася, але провела пальцями по лініях, доки не натрапила на маленький виступ. Притиснула палець сильніше.

Незначний біль. Крапля крові та шепіт заклинання, й трезор відімкнувся. На дні магічного сховку лежала непримітна скляночка з темного скла. Вона то й мені й потрібна. Дістала склянку та стиснула її в кулаці.

Так, я зроблю це. Сьогодні.

Стояла дивилася на себе в дзеркало. Губи виблискували від червоної помади. Гаразд. Треба діяти.

Кивнула сама собі у дзеркало, підхопила паперовий пакунок та вийшла за двері, сподіваючись перехопити Астара десь біля гуртожитків.

Вийшла на вулицю й здригнулася. Зараз відчутно похолодало. Геларіс — перший місяць зими в Аурелії відчутно відрізнявся від нарфелійської зими. В цей час в нас зазвичай небо розрізали блискавки й періщило, мов з відра. Тут же зима мала б бути мʼякою, але я досі не могла звикнути до цих їхніх перепадів погоди.

Потинявшись хвилин десять під гуртожитком Астара, я здалася й дістала свій магіком. Знайшла формулу свого обраного та натиснула на виклик.

— Привіт, — розтягла губи в усмішці, коли почувся втомлений голос Астара. — А я тут біля твого гуртожитку. Принесла тобі дещо.

Я відстукувало ногою нервовий ритм, сподіваючись, що мій план спрацює.

— Ммм, а ти не зможеш вийти хоча б на кілька хвилин?