Розділ 18

Астар

Тільки-но я ступив на стежку, як дерева за нами з шурхотом знову утворили стіну. Чудово, можливо хоч це затримає інші команди.

— Що далі? — запитав Дрейк.

Малий Торренс роздивився карту й вказав нам шлях. Ми рушили вузькою стежкою. Напружені, готові до будь-чого.

Я відчував на собі погляд, важкий, темний. Здавалося, що сам ліс спостерігає за нами й вичікує. Вичікує, коли хтось із нас припуститься помилки.

Поки що шлях пролягав звивистою стежкою, і крім дрібних звірів, що населяли ліс нікого на нашому шляху не траплялося.

Я прикликав демона, але не перевтілювався повністю, лише загострив відчуття, не показуючи кігтів та рогів.

Гострий слух та нюх вловлювали кожен шерех, кожну зміну запаху.

— Стійте! — скомандував. — Хтось наближається. Я чую голоси.

І не збрехав. Метрів за сто, я почув голоси та тріскіт гілок, що ламалися під важкими кроками. Я швидко прикидав, що нам робити, а тоді вирішив, що потрібно зробити засідку.

Роздав вказівки та зачаївся серед густих кущів. За кілька хвилин на стежку вийшло пʼятеро. Один з них шкандибав, повиснувши на плечах двох хлопців. З подивом я впізнав блакитноволосого дракониська, що загравав до Аяди. Його нога була вивернута неприродно, і цей унікум стогнав та лаявся.

Сміх душив мене, але я стримався. Натомість кивнув Айлін, і вона почала творити свою магію. З тихим шурхотом коріння поповзло по землі, і доки наші противники втихомирювали пораненого, природні мацаки нишком обвили наших супротивників та підняли їх нагору. Вони навіть пискнути не встигли, бо Айлін їм навіть роти позатикала. Вона до біса сильна стихійниця.

— Біжимо! — крикнув Дрейк й показав непристойний жест команді з Тренатосу, що теліпалася на коріннях, намагаючись звільнитися.

Торренс вів нас стежкою, час від часу звіряючись з мапою й бурмочучи щось собі під носа. Кілька разів нам траплялися живі перешкоди, один раз ми навіть натрапили на харпогу. Це бісове створіння з кудлатою шерстю та очима, що палають, вискочило на нас зненацька. Торренс, що йшов попереду різко зупинився.

— От дідько, — звискнула Міла й зробила крок назад.

Харпога рила ногою землю й наставила свої загнуті роги просто на Торренса, що закляк з мапою в руках.

— Не рухайся, — мовив я спокійно до Торренса й зробив повільний крок до нього. Я не хотів, щоб хтось із моєї команди постраждав, але знав одну хитрість, як подолати харпог й не напоротися на їхні гострі роги.

Зробив ще один крок, одночасно приймаючи свою демонську форму, не забувши про крила, яких ніхто не мав бачити. Я вже призвичаївся приховувати їх настільки швидко, що про них ніхто не здогадувався. Демон задоволено заревів. Нарешті його випустили назовні.

Демон підійшов до Торренса, закриваючи його собою й різко опустився на коліна перед харпогою. Він вишкірив зуби й подивився їй прямісінько в очі. З горла вихопився низький рик, одночасно з наказом: «Забирайся!».

Харпога пискнула й помчала назад у ліс. Я задоволено усміхнувся. Демон теж вишкірився.

По-перше, харпоги боялися демонів, бо відчували в них силу та вищість, по-друге, демонська харизма діяла не лише на людей.

«Ну все, давай назад», — мовив я до нього.

«Ти надто довго тримав мене всередині», — незадоволено пробурчала моя внутрішня сутність.

«Не сперечайся. Не зараз. Після випробування зможеш прогулятися», — пообіцяв я демонюці й він неохоче поступився.

Ми знову продовжили свій шлях. Мені вже набридло бродити цим лісом. Це випробування здавалося якимось безглуздим. Навіщо ми ганяємося за незрозумілим артефактом? Поки що я не міг збагнути, чому саме це випробування було першим. Лише щоб подивитися, як ми орієнтуємося мапою та можемо подолати лісових звірюк?

Доки я розмірковував над суттю випробування, Торренс закричав:

— Ми близько!

— Не кричи, — зашипіли на нього майже всі члени команди.

Торренс скривив губи та вибачливо усміхнувся, а потім тихо промовив:

— «Серце лісу» має бути в радіусі двох метрів.

Схвильований Торренс рушив вперед, а ми поспішили за ним. Знову цей малий кидається сам, не знаючи, що на нього чекає.

Дерева розступилися й ми вийшли на простору галявину, яку заливали сонячні промені. Посеред цієї галявини, на невеличкому пагорбі росла велика, незвична квітка. Її висота сягала майже мого поясу, чорно-фіолетові пелюстки пульсували срібними прожилками, схожими на вени. Всередині, у самому центрі чаші, світилося «Серце Лісу» — великий кристал насиченого смарагдового кольору.

— Яка краса, — мовила Міла.

Ми, зачаровані видовищем підійшли ближче. Дрейк простягнув руку, аби взяти артефакт, але пелюстки швидко й міцно зімкнулися, а довге листя на стеблі вмить перетворилося на ґрати, що захищали серцевину.

— Дідько! — виплюнув Дрейк. — Кляті квітки зі своїми живим листям.

— Заспокойся, — поплескав товариша по спині й нахилився, аби оглянути квітку.