Розділ 16

Солейріс

«Квінт Вінців» стартував. Сьогодні був перший день випробувань. Я сиділа на полігоні, затиснута між кількома членами запасного складу команд. Сила-силенна народу юрмилася навкруги. І демони. Їх було достобіса. Мало того, що в нашій академії їх навчалося до чорта, так і серед представників інших навчальних закладів їх теж було багато.

Я скривилася й підтисла губи, коли якийсь демон пройшов повз мене. Стисла кулаки, аж нігті впилися в долоні, втягнула повітря крізь зуби. Ненавиджу їх…

«Опануй себе», — подумки наказала собі. Я ж була частиною цього турніру, частиною команди, де було кілька представників цієї раси.

З-під вій оглянула натовп. Збуджені адепти готувалися до першого справжнього випробування. Якщо відбіркові були ілюзорними, то основні — вже ні. Тут все відбувалося по справжньому. Ну, принаймні так казали.

Основні гравці зібралися по групках та обговорювали стратегію. Команда Аурельської Академії носила форму в синьо-червоних кольорах. Сині обтислі штани та футболки, а зверху червона шкіряна курка. Груди та спину кожного учасника захищали пластини, що були зроблені з луски дракона. Я не знала, як вони їх добували, але й направду, не дуже хотіла дізнаватися.

Ліворуч від нашої команди, трохи на віддалі, зібралися представники Академії Альмірес. Більшість із них були магами. Людьми. Лише їхній капітан, принаймні високий платиновий блондин здався мені їхнім капітаном, був з нелюдів.

Я зітхнула й заплющила очі. В горлі зібралася гірка грудка. І чому я не вступила до Альміресу? Чому не обрала безпечне місце, де переважна більшість люди? Чому я вирішила, що мені місце у найкращій академії Феранії? Я ж знала, що тут навчаються усі раси. Знала, що мені кожен день доведеться бачити їх. Тих, що крадуть чужих дружин. Тих, хто отруює кохання своїми клятими «істинними парами».

Стиснула зуби. Вони заскреготіли, а в щелепі відчувся скимний біль. Полумʼя гніву знову підняло свою голову. Я зробила глибокий, повільний видих та зосередилася на пульсі, що вистукував у скронях. потрібно заспокоїтися та зосередитися.

Я сильна. Я тут. Я доведу собі, що впораюся і з собою і з будь-яким демоном, якого зустріну.

Перед очима знову постали фіолетові очі. Я гнівно фиркнула та міцно-міцно замружила очі.

Ні, ні, вони не мають наді мною сили.

Я повторювала ці слова, мов мантру, доки полігоном не рознісся дзвін, а слідом за ним голос ректора.

Астар

Я божеволів. Кістки викручувало, а демон ревів всередині, вимагаючи іти до неї. Я вже майже піддався йому, аж раптом мене перехопила Вальміра, у віддаленому кутку полігону. Я навіть не памʼятав, як тут опинився.

— Привіт, красунчику, — мовила моя дівчина та обхопила мене за шию, притягуючи вниз для поцілунку.

Її солодкий запах оповив, немов туман. Усі думки та тривоги випарувалися. Я зосередився на пухких, блискучих від вологи, губах Вальміри.

— Привіт, — прохрипів та накрив спраглим поцілунком губи демониці.

Її довгі нігті шкрябали мою потилицю, а тіло притислося до мого. Я буквально відчував кожну її випуклість та западинку. І це знову викликало болісну жагу.

Вальміра важко зітхнула та відірвалася від моїх губ. Провела руками по грудях. Я відчував кожен її дотик, що палив, мов вогонь.

— Бажаю тобі удачі, красунчику, — усміхнулася вона, показуючи білі зуби. — Але лише тобі, бо сам розумієш… конкуренти…

Я засміявся. Вальміра як завжди не лізла за словом у кишеню.

— Дякую, крихітко, — мовив я та залишив короткий поцілунок на вустах. — Тобі теж удачі. І будь обережною.

Вальміра глузливо фиркнула, й пішла до своєї команди.

Дзвін рознісся полігоном. Іріан почав привітальну промову. Я вийшов зі «схованки» та попрямував до своєї команди. Мене досі огортав аромат Вальміри та відчувався її смак на губах. Демон знову притих.

— Де ти вештаєшся? — прошипів Дрейк.

Я не відповів, а прислухався до слів Іріана.

— … ви маєте відшукати «Серце Лісу». Вам видадуть мапи лісу, проте де знаходиться артефакт, ви маєте зрозуміти самі. А зараз, попрошу капітанів підійти та отримати мапи.

Обабіч від нашої групи від команд супротивників відділилися постаті й пройшли вперед. Багряноволоса демониця була серед них. Наша ж команда трохи завагалася. Хтось виштовхнув мене вперед. Я спіткнувся, але випростався й впевненим кроком підійшов до ректора.

Капітан так капітан. Зрештою, пора звикати вести людей за собою. Корисна навичка.

Іріан простягнув мені згорнутий сувій та кивнув.

— Дякую, — мовив та пішов до своєї команди на ходу розгортаючи мапу.

— Що там, друже? — запитав Дрейк, закидаючи руку мені на плече.

Вся команда зібралася навколо мапи, намагаючись зрозуміти, що нам робити.

— Це ж просто ліс, — мовила Айлін.

— Не просто, — ліворуч від мене озвався Торренс.

Я озирнувся на нього. Хлопець зазирав через моє плече, а на носі в нього була якась дивна конструкція, що закривала прозорими пластинами його очі. Через цей артефакт, як я припускаю, він дивився на мапу.