Розділ 15

Астар

Насилу відірвався від губ Вальміри й важко зітхнув. Груди Вальміри теж високо здіймалися, а губи порожевіли та  припухли від наших несамовитих цілунків.

— Ходімо до мене, — прохрипів й потягнув дівчину за руку.

— Астаре, чекай, — пригальмувала демониця та роззирнулася.

— Що таке? — Я відчув роздратування, що вона зволікала. В голові паморочилося, і я відчував потребу воззʼєднатися негайно зі своєю емессою.

— Комендант, — прошепотіла Вальміра. — Нам же не можна…

— Комендант не проблема, — нетерпляче промовив я та змахнув рукою. Заклинання відводу очей злетіло з пальців й окутало нас невидимою пеленою. — Ходімо. Нас ніхто не побачить.

Вальміра хихикнула та дала себе завести у гуртожиток. Нарешті!

Ми піднялися на другий поверх, і я притис її до стіни. Мені необхідно було знову відчути її губи, запах, її смак. Ця потреба випалювала мене, ніби кислота, і лише коли я притискав її до себе, жар трохи відступав.

— Астаре, — видихнула вона мені в рота та сильніше притулилася до мене. Підхопив дівчину на руки та не відриваючись від її губ поніс до кімнати.

Немов одержимий виціловував Вальміру та позбавляв її одягу, навіть не дійшовши до своєї кімнати. Впав на диван разом з демоницею. Вона опинилася зверху і теж смикала мою сорочку, намагаючись розстібнути ґудзики.

— Ти мій, — шепотіла Вальміра й таврувала мою шию своїми поцілунками, а шкіра поколювала від її дотиків.

— Так, — стогнав я, стискаючи її ніжну шкіру.

Холодна рідина вилилася на мене зненацька, на мить охолодивши голову та заливаючи очі.

— Що за…

— Трясця!

Ми з Вальмірою зіскочили з дивану, крикнувши в один голос.

— Упс, — вишкірився Дрейк, похитуючись. — Вибач, гик, дру-ж-же, я і не знав, що ти був тут…

Дрейк придуркувато усміхався, прикидаючись пʼяним. Я точно знав, що він тверезий. Бачив це по його очах. Якого біса він творить?!

— Що ти твориш?! — звискнула Вальміра. Її очі палали злістю, а сукня, яку вона притискала до грудей, мокрою ганчіркою прилипала до тіла, демонструючи спокусливі вигини. Знову жар підняв голову.

«Зосередься», — прошипів демон. Його голос був тихий, далекий, ніби за якоюсь пеленою.

Я кліпнув.

«Ти мав пере…», — голос демона обірвався, коли Вальміра вчепилася в мою руку.

Що я мав зробити?

Перевів погляд на Вальміру й побачив, що її губи ворушаться.

— Що?

— Я йду, — прошипіла Вальміра, поправивши одяг. — Ти зі мною?

— Дру-у-ж-же, — простягнув Дрейк з дурнуватим виразом обличчя. Він закинув свою руку мені на плече й повис, ніби ганчірʼяна лялька. — Ти маєш мені допомогти…

— Астаре, — гукнула мене Вальміра й мало не тупнула ніжкою. — Ходімо!

Я струснув руку Дрейка й зробив крок до обраної. Ліву прошив біль, і я опустив погляд. Біля манжети була ледь помітна подряпина, а на збільшеному кігті Дрейка виднілася моя кров.

— Вальміро, — наблизився до своєї дівчини та взяв її за руку. — Вибач, проте я маю залишитися з Дрейком. Я проведу тебе.

— Не треба!

Вальміра висмикнула долоні з моїх рук та прожогом кинулася до дверей, грюкнувши ними щосили.

— Якого граного біса! — крикнув і розвернувся до Дрейка.

Той стояв, склавши руки на грудях та дивився на мене серйозним пронизливим поглядом.

— З тобою щось коїться, — спокійно сказав мій охоронець. — Ти навіть не помітив, що я був у кімнаті. Нічого не чув і поводився ніби одержимий.

— Я просив тебе звідси піти! — все ще роздратовано промовив я.

В голові гуділо, а тіло все ще відчувало залишки збудження. Але мозок поволі вмикався. Зі мною і справді щось коїлося. Сумніви потужною хвилею затопили мою голову.

Я не хотів підозрювати Вальміру. Не хотів, щоб вона була фальшивкою. Я хотів, навіть потребував, щоб у моєму житті був хоч хтось справжній, просто тому, що це я. Я — Астар, а не я спадкоємець трону Нарфелії.

Мене з дитинства оточувало купу народу, ба навіть Дрейк був приставлений до мене ледь не змалечку. Його виховували як мого охоронця, а вже пізніше ми потоваришували. Але ж це не він обрав цей шлях. Його фактично змусили…

— Я… захопився своєю дівчиною, — мовив повільно, не бажаючи зізнаватися у своїх сумнівах. — Мене охопила така потреба в ній, що здавалося я помру, якщо не опинюся… 

Махнув рукою, не завершуючи фразу. Дрейк примружився, а тоді сів на диван. Я відчував його підозри, так само ясно, як свою мокру сорочку, що прилипала до грудей. Зняв її та швиргонув на підлогу. Сів поруч з другом та відкинувся на спинку дивану, заплющуючи очі.

— Ти хотів стати моїм охоронцем? — раптом запитав.

— Що? — у голосі Дрейка почулося здивування.