Розділ 13

Солейріс

— Трясця, трясця, трясця! — я бігла стрімголов від полігону, хоча мала б бути присутня на тренуванні.

Нам повідомили, що основний склад команди буде тренуватися, а ми можемо поспостерігати, а згодом навіть доєднатися до тренувань. І я там була. Перші три секунди, доки не почула, що в основній команді аж два демони. Я запанікувала.

Забігла за кут Академії та притулилася до стіни. В боці кололо, і я хрипіла, ніби поріддя Безодні. От дідько, з бігом у мене явні проблеми.

Думки перестрибували в голові, а перед очима знову зʼявилися демонські очі. Замружилася та похитала головою в спробі викинути це кляте видіння з голови. Що зі мною коїться?

Відірвалася від стіни. Дихання трохи вирівнялося, і я попленталася до бібліотеки. Стелажі з безліччю книг, приглушене світло та тиша мене заспокоювали. А ще запахи. Я обожнювала запах щойно надрукованих книг і побожно завмирала, коли вдавалося зазирнути чи потримати в руках якийсь старий фоліант.

Усміхнулася, згадуючи, як тато подарував мені старий примірник пʼєси Далора «Кайрел і Ліарелла». Пожовклі сторінки розповідали про перевертнів з ворогуючих зграй, які закохалися одне в одного. Звісно, я не вірила, що вороги можуть стати закоханими, але ж не всі вигадані історії засновані на реальних подіях. Це ж лише вигадка автора.

Відчинила важкі двері бібліотеки й прослизнула всередину. Тут стояла та особлива тиша, яка буває лише у книгозбірнях. Кивнула бібліотекарці та піднялася на другий поверх. Тут в мене було моє особливе місце, де я могла заховатися від усього світу.

Сіла на підвіконня та підтягнула ноги до себе, поклавши на них підборіддя. Треба опанувати себе і припинити тікати звідти, де є демони. Я втнула дурницю. Я ж знала, що в Аурельській Академії навчаються усі раси. 

Мітка квінту на руці засвербіла, і я накрила її долонею. Одразу ж згадалося моє відбіркове випробування. Заплющила очі, і перед повіками затремтіли о́брази.

Минала година за годиною, і я вже думала, що не дочекаюся своєї черги. Вже хотіла розвернутися й піти геть, як на кристалічному екрані зʼявилося моє імʼя.

— Нарешті, — пробубоніла я і пройшла крізь поріділі ряди адептів, що записалися на відбіркові випробування.

Підійшла до порталу, що вів у зону випробування і, затримавши подих, зробила крок у синю сяйливу арку. Волосся на потилиці стало дибки, а шкіру трохи поколювало.

— Ваше завдання, — пролунав голос наді мною. — Врятувати того, кого можна врятувати.

Я закотила очі на таке формулювання, а тоді озирнулася навкруги. Я опинилася на пустому полі. Стиснула міцніше ремінець сумки, в якій лежали деякі зілля. Розтулила рота, аби щось сказати, але не встигла й слова промовити, як переді мною зʼявилося поле бою. То там, то там лежали нерухомі фігури.

Тілом прокотилося тремтіння. Я на мить заклякла, не маючи відваги ступити й кроку, але тоді оговталася й кинулася вперед.

До першої людини доторкнутися було важко й страшно, але дівчина була жива, хоч і непритомна. Я перевірила чи немає в неї поранень, а тоді побігла до наступних. Я перевіряла одну фігуру за іншою. Хтось був просто непритомний, ніби приспаний, але з нормальними життєвими показниками, комусь вже неможливо допомогти.

Вдалині, біля дерева я помітила ще одну фігуру й побігла туди. Впала біля неї на коліна. На землі лежала жінка на боці, спиною до мене. Її світле волосся було сплутане. Я обережно торкнулася та перевернула її на спину.

І заклякла…

На очі навернулися сльози. Тремтячими руками я торкнулася її шиї та відчула слабкий пульс.

— Мамочко, — схлипнула.

Провела долонями над її тілом, послала імпульс магії, щоб просканувати й зрозуміти, що з нею. Здавалося, що відгук від сканувального закляття йде цілу вічність. Я плакала. Руки тряслися.

— Це ілюзія, ілюзія, — раз по раз повторювала я, а нутро стискалося. Господи, це було так жорстоко. Так жорстоко показувати саме маму…

Нарешті, закляття повернулося, і я змогла узятися за роботу…

Коли ілюзія розвіялася, і я опинилася у кімнаті повній адептів та з синьою міткою на запʼястку, відчувала себе так, ніби мене добряче побили хвилі об круті скелі. Очі пекло від сліз, а серце стискалося й нило від туги. Все моє нутро викручувало від душевного болю. Тут в ілюзії я змогла врятувати маму, на відміну від реальності. В реальності я була ні на що не здатна…

Спогад розвіявся, а шкіра на щоках знову пекла й стягнулася від сліз. Потерла сонячне сплетіння, ніби цей рух міг угамувати біль, що сидів глибоко в мені. Спогади про маму… все що мені залишилося. Спогади й ненависть до клятих демонів з їхніми істинними парами.

Хитнула головою та пробіглася очима по корінцях книг. Потрібно відволіктися. Щось почитати. Зіскочила з підвіконня та покрокувала до найближчої полички. Тут були різноманітні бестіарії, історичні фоліанти, праці видатних науковців. Провела пальцями по шкіряних корінцях, вдихнула їхній трохи пильний запах, змішаний з ароматом паперових сторінок. Так і дійшла до краю полички. В самісінькому кінці притулилася тоненька книга з затертим корінцем. Я дістала її й почала гортати, через те, що назву розібрати теж не змогла.