Розділ 10

Солейріс

Я поспішала на пару. Знову засиділася в бібліотеці за читанням і не помітила, як пролетів час. За стосами книг, які несла в руках навіть не бачила до ладу дороги.

Мапа, яку я завантажила в магіком вказувала мені шлях, тож я сподівалася, що бігла в правильному напрямку.

До авдиторії залишалося кілька кроків, аж раптом я врізалася в когось, і книги випали з моїх рук із гучним «бамс».

— Може ти будеш дивитися, куди біжиш? — пролунало наді мною сердито. — Так і шию звернути недовго.

Я буркнула «вибач» та присіла зібрати книги. Наді мною почулося протяжне зітхання.

— Я допоможу, раз ти вже затримала мене, — промовив хлопець і присів навпроти мене.

Я бачила лише його руки. Вони мали шкіру бронзового відтінку. Я сіпнулася. Хребтом побігли холодні колючі мурашки. Демон.

— Д-дякую, — прохрипіла я та швидко вихопила в нього з рук свої книги, намагаючись не торкнутися його.

— Та, будь ласка, — сказав він. У голосі почулася якась насмішка.

Я швидко зиркнула на нього з-під вій, намагаючись не дивитися йому в очі. Усі знали, що дивитися демону в очі не можна.

Вони фіолетові… гіпнотичні. Затягували ніби у вир. Світ переді мною поплив, усе моє єство збунтувалося, завирувало й потягнулося кудись. А тоді я кліпнула й квапливо відвела погляд.

— Ще раз дякую. Вибач, я поспішаю, — швидко промовила, підвелася та обійшовши його по дузі, побігла до авдиторії.

Звісно ж запізнилася. Розчахнула двері без стуку. Досі відчувала спантеличення після зустрічі з демоном. І якесь незрозуміле почуття всередині.

Хитнула головою й зайшла до лабораторії.

— Ліро Фарен, знову ви запізнюєтеся, — невдоволено сказала ліра Еванс.

Її біляве волосся було стягнуте у тугий вузол, а губи невдоволено підтиснулися. Зазвичай добрий вираз обличчя жінки, змінився на невдоволений.

Я опустила голову й скривилася. Обличчя пашіло, а стравоходом підіймалася жовч. Ненавиділа запізнюватися й розчаровувати викладачів.

— Вибачте, — буркнула я й ковзнула за стіл. Зачепилася за ніжку, і склянки та пробірки задзвеніли. — От дідько.

Поклала книги на край столу та заплющила очі. І одразу ж побачила перед собою ті страшні фіолетові вири. Вони знову затягнули мене у безодню. Все що я бачила перед собою — очі. Я не запамʼятала як виглядав той демон. Лише бронзова шкіра та гіпнотичні очі.

Відчула тичок у бік та кліпнула. В голові пливло.

— З тобою все гаразд, Сол? — запитала моя товаришка та сусідка по кімнаті Трен.

Я глянула на блакитноволосу драконицю, що свердлила мене поглядом. Її світлі, майже невидимі брови зійшлися на переніссі, а на обличчі застиг стурбований вираз.

— Нормально, Трен, — потерла перенісся і прикрила на мить повіки, — просто не виспалася.

Я навіть не збрехала — майже до ранку читала книгу й подрімала лише кілька годин.

А цей демон…

Чому я знову про нього думала. Трясця! Струхнула головою, щоб очистити думки й зосередитися на тому, що казала ліра Еванс. На кристалічній дошці вона записала рецепт відновлювального зілля та веліла нам його зварити.

Після заняття я виповзла з лабораторії спітніла, розкуйовджена та засмучена. Я не могла зосередитися, тому моє відновлювальне зілля не вийшло, крім того, я розбила пробірку й переплутала деякі інгредієнти.

— З тобою точно все гаразд? — вкотре перепитала Трен й доторкнулася долонею до мого чола.

Я смикнулася вбік й роздратовано глянула на неї.

— Зі мною все нормально, — процідила крізь зуби й відчула, як зароджується головний біль. — Просто потрібно відпочити, та й по всьому.

Попереду в нас було ще дві пари, тож я сподівалася, що голова не розболиться надто сильно.

— Я може й не так добре тебе знаю, — скептично озвалася Тренара. — Але ти за ці два місяці ні одного зілля не зіпсувала, навіть коли була не виспана.

Вона обійшла й стала переді мною. Взяла за плечі й зазирнула в очі.

— То що з тобою сталося, Солейріс? — запитала мʼяко дракониця.

Я скривилася, не хотіла зараз говорити про це. Тим паче з майже незнайомою людиною. Ні, я цінувала її турботу, просто було надто боляче. Щось в її тоні, чи то турбота, чи то мʼякий голос, нагадало мені про маму. Спогад наринув так миттєво, що я мало не впала.

Вона така худа, змарніла. Очі червоні від того, що вона постійно плаче. А біляве, майже золотисте колись волосся, потьмяніло. Тато теж весь час сумний. Між бровами залягла глибока зморшка, а біля губ зʼявилися глибокі зморшки. Але не від усмішок.

— Я більше так не можу, Маттіасе, — сумно сказала мама й змахнула сльозу.

Я визирнула зі своєї схованки.

Тато сидів за столом, понуривши плечі. Вечеря вже давно остигла, а я мала бути в ліжку.

Тато скуйовдив відросле темне волосся. Воно діставало йому майже до підборіддя й кучерявилося на кінцях. Він провів долонями по обличчю, а тоді встав, підійшов до мами. Поклав руки їй на плечі. Вона здригнулася й заплакала сильніше.