Розділ 9

Астар

— Ліре рунʼГааре, прошу за мною, — кивнула хостес та попрямувала вперед. Ми пішли за нею напівтемним коридорчиком до гравіону — великої сріблястої капсули з розсувними дверима, що майже миттєво підняла нас на горішній поверх.

Двері гравіону розчинилися, і свіже вечірнє повітря огорнуло нас.

— Це… дах? — Вальміра озирнулася та невпевнено глянула на мене.

Вона стояла трохи роззявивши рота від здивування. Її волосся розвивалося й підсвічувалося призахідним сонцем. Вся площа даху була поділена на окремі сфери, які захищали від чужих очей та вітру ззовні й давали змогу бачити зсередини краєвид. Всюди літали магічні світляки, що додавало атмосфері інтимності та романтичності.

— Саме так, — всміхнувся я та поклав долоню їй на талію, підштовхуючи до нашої сфери.

Всередині розливався тріумф: я зумів її вразити, хоча вона здавалася дівчиною, яку складно здивувати.

Ми пройшли до сфери, всередині якої вже стояв накритий стіл. Посередині, на білій скатертині, стояла невеличка ваза з айрісами. Ніжні невеличкі пелюстки рожевих та фіолетових кольорів на довгих зелених стеблах з мечеподібним листям. Поруч мерехтіли свічки, але не магічні — звичайні зі справжнім вогнем.

Усміхнувся, потягнувся до свічки й покликав вогонь до себе. Він перестрибнув на мою долоню, згорнувся невеличкою кулею. Я наситив вогник магією, доки він не збільшився достатньо, а тоді підкинув його вгору. Він розсипався маленькими іскорками й летів униз вогняним дощем. Перш ніж іскри встигли торкнутися нас, я прикликав силу до себе й поглинув її.

— Все ще вихваляєшся? — грайливо запитала Вальміра.

А я злегка здригнувся. На мить я забув про все, розчинився у своїй силі.

— Ні, — хитнув головою. — Діяв на автоматі. Я частенько так забавлявся, коли ми з моєю матірʼю разом вечеряли. Вона любила свічки та живий вогонь, а я любив, коли вона усміхалася.

Серце стиснулося. Я сумував за нею.

— Це дуже гарно, — тихо мовила Вальміра та ніжно провела рукою по моєму передпліччю. — Вона певно тобою дуже пишається.

— Пишалася, — тихо промовив я. — Мама загинула.

Я випустив повітря й стиснув кулаки. Її вбили, коли в чергове намагалися здійснити переворот.

— Вибач.

— Давай не будемо про це.

Ми заговорили з дівчиною одночасно. Вальміра наблизилася до мене та обхопила руками за талію, притиснулася усім тілом до мене та поклала голову на мої груди.

— Мені так шкода, — прошепотіла вона. В її голосі чулися гіркі нотки суму. — Я знаю, як це рости без матері.

Вальміра затихла, а я заплющив очі та притиснувся щокою до її щоки, пригорнувши до грудей. По шкірі пробіглися іскорки.

— Я не хотів, щоб наше побачення стало сумним, тому прошу, моя ліро. Будемо насолоджуватися вечерею та гарною компанією.

Я відсторонився та підштовхнув Вальміру до мʼякого диванчика, обтягнутого світлою тканиною. Ми розмістилися один навпроти одного, і я натиснув на кристал, що викликав офіціанта.

— То в тебе вогняна стихія, — розтягнула губи у звабливій усмішці Вальміра.

— Очевидно, — вигнув кутик губ в напівусмішці. — А ти? Ти дуже схожа на вогняну демоницю, проте… — на мить задумався, постукавши пальцем по підборіддю. — Думаю це не так.

Вальміра примружено подивилася на мене.

— Усі завжди припускають, що я керую вогнем, але моя стихія інша.

Демониця зробила демонстративну паузу. Підняла руку вгору та заплющила очі. Спочатку нічого не відбувалося, проте вже за кілька хвилин вітер посилився, торкнувся моєї щоки, шиї, ніби пестив легенькими поцілунками. Він посилився, з теплого перетворився на прохолодніший, обпік шкіру, змусивши її покритися пухирцями. Пересмикнув плечима і поглянув Вальмірі в очі. В них горів бешкетний вогник і щось іще. Щось, чого я не міг у ній розгадати. Вітерець знову став теплим, торкнувся злегка моєї щоки й стих.

— Отже, повітря, — підсумував я.

Вона знизала плечима й розтягла губи в усмішці.

— Моє багряне волосся завжди вводить всіх в оману, але не розумію чому, — трохи роздратовано сказала Вальміра.

— Більшість не звикла думати, — сказав я. — Часто люди йдуть шляхом найменшого спротиву.

— Ти маєш рацію, — задумливо мовила Вальміра.

Поки ми розмовляли, до нас підійшов офіціант з винною картою та меню.

— У цьому ресторані не лише розкішний інтерʼєр, а й доволі вишукана кухня, — промовила Вальміра, переглядаючи меню.

«Зухвалиця», — форкнув мій демон.

Ото вже незадоволене чудовисько.

— Розбираєшся у високій кухні?

Звів одну брову й пильно подивився на демоницю. Вона стенула плечима.

— Часто супроводжую батька, — коротко озвалася Вальміра, а тоді перевела погляд та промовила до офіціанта: — Я буду ефірну марель у вершковій хмарі та подайте нам червоне вино.