Розділ 7

Астар

Сьогодні в нас вільний день, тому я вирішив потренуватися на полігоні. Потрібно зняти цю нервову напругу, витратити енергію. А потім… а потім я запрошу Вальміру на побачення.

— Дрейку, — постукав в кімнату свого товариша-охоронця. — Ходімо, потренуємося.

Я чекав кілька хвилин, перш ніж почулося човгання, і двері відчинив заспаний та скуйовджений Дрейк.

— Сьогодні вихідний, — простогнав він. — Якого біса ти підняв мене так рано.

— Мені треба потренуватися, — буркнув я. — Вдягайся, бери свій меч та чекаю тебе на полігоні. У тебе десять хвилин.

Дрейк театрально вклонився та мовив:

— Так, Ваша висо…

— Заткнися і йди вдягайся, — гарикнув я та, гепнувши дверима, вийшов з кімнати.

Над Академією стояв густий туман, непритаманний початку осені. Такий же як у мене в голові. Полігон пустував. Зробивши легку розминку, витягнув свій меч і підійшов до манекена.

Кілька разів замахнувся, зробив оберт, вдарив по манекену. Сталь свистіла і розсікала повітря, але все було не тим.

— Де той бісів Дрейк? — бубонів я й шмагав манекен.

— Таке враження, що ти його в чомусь звинувачуєш, — глузливо озвався Дрейк.

Різко обернувся, та швидким кроком перетнув полігон. Меч засвистів у повітрі. Дрейк відбив удар. Гучний дзвякіт зброї розсік ранкове повітря. Ми кружляли, один навколо одного, завдаючи швидких ударів. Спочатку Дрейк оборонявся, а потім увійшов в раж та почав нападати.

Мій демон активувався. Він ніби вийшов зі сплячки, його затопив азарт. Я рухався ще швидше, то обороняючись, то нападаючи. Спочатку в голові ще маячили образи вчорашнього дня — її усмішка, фіолетові очі, почуття провини за свою прохолодність. Але з кожним ударом, з кожним викриком Дрейка ці думки розсипалися, відступаючи під натиском азарту та адреналіну. Легені качали повітря на повну, шкірою котився піт, а в голові нарешті стало порожньо. Лише захват від битви. Точні, відточені роками, рухи. І вправність.

Минули чи то хвилини, чи то години, коли ми нарешті відкинули мечі й впали на траву.

— Ти сьогодні якийсь звір, — хекаючи, сказав Дрейк.

Я влігся на траву, а тоді тихо заговорив.

— Я трохи спантеличений появою емесси. Мені б думати про квінт та підготовку до нього, а в голові одна лише Вальміра.

Я не кривив душею, в мене в голові й справді була моя обрана, проте мені було ніяково, що мої очікування не збіглися з реальністю. Я походив на якогось сопливого романтика, а не на дорослого демона.

— Ти ж ніби хотів знайти обрану, — обережно запитав Дрейк.

— Був не проти, — виправив його. — А зараз це здається… — я роздумував, яке б слово підібрати і, зрештою, видав: — Недоречним.

Дрейк зиркнув на мене. Його брови здивовано піднялися на лоба.

— Недоречним?

Я кивнув.

Друг дивився, ніби очікував, що я скажу ще щось, але я махнув рукою. Як я міг пояснити йому, якщо сам собі пояснити цього не міг.

— Не звертай уваги, — сказав, підводячись з трави. — Я просто спантеличений. Я не очікував, що цього року зустріну істинну. Мені треба подумати, як представити її батькам. Сам знаєш, що батько надто упереджений та обережний.

— Знаю, — погодився Дрейк. — Але ти теж будь обережний.

— Буду, — відповів. — Я піду вже. Планував сьогодні зустрітися з Вальмірою.

Дрейк скривився, щось пробубнів про втраченого демона, але я вже його не слухав. Думками вже був у своїй кімнаті та готувався до зустрічі зі своєю парою.

Знову прийнявши душ, я одягнувся та пішов до старого корпусу Академії, оскільки не мав магічної формули звʼязку Вальміри. Було б набагато простіше призначити побачення повідомленням.

Дійшовши до її тимчасового помешкання, відчинив двері й зайшов усередину. Прохолода камʼяного приміщення огорнула розпашілу шкіру. Озирнувся навкруги. Попід стіною, ліворуч від сходів стояла стійка коменданта. Я кивнув сам собі й пішов до нього.

— Добрий день, — усміхнувся. — Я шукаю адептку з академії «Нерітас». Її звати Вальміра.

Жінка, що сиділа за стійкою, примружилася й прискіпливо подивилася на мене з-під скелець окулярів.

Вальміра

Я нервувала. Я до біса сильно нервувала. Міряла кроками кімнату, стискаючи свій магіком. Подивилася на артефакт звʼязку — він мовчав. Ні повідомлення, ні дзвінку.

«Звісно він мовчить», — невдоволено озвалася моя демониця. — «Він же не знає твоєї формули звʼязку».

Я зітхнула. Астар і справді не знав. Ми мали зустрітися сьогодні, а я навіть не знала, як з ним звʼязатися. Вже пройшло майже пів дня, а я досі сиділа у своїй кімнаті.

Після учорашньої лекції від батька ця кімната мене гнітила, і я понад усе хотіла вибратися з неї. Але боялася. Я скривилася. Боялася пропустити зустріч зі своїм обраним.

Моя демониця пирхнула, але я не звернула на неї уваги. Підійшла до шафи, відчинила дверцята та провела долонею по шкіряному одягу. Я обожнювала шкіру. В моєму гардеробі було безліч її варіантів. Витягнула темно-бордовий комплект: топ і штани та одягнулася. Волосся зібрала у високий гладкий хвіст, а губи підвела яскраво-червоною помадою.