Розділ 6

Астар

Відчував тепло дівочого тіла, що тулилося до мене. Рука, ніби сама собою обвила струнку талію. Я почув задоволений видих Вальміри. Досі не міг збагнути, що знайшов свою єдину.

— Я така рада, що це ти, — перервав мої думки голос Вальміри.

Я подивився на дівчину, що йшла поруч у моїх обіймах і зітхнув.

— Це так дивно, — промовив я і, мимоволі, торкнувся подряпини на шиї. Скривився від ледь чутного печіння. — Я хоч і задумувався про зустріч з емессою, але не думав, що це трапиться так скоро. Такі дивні відчуття.

Я ділився своїми думками з обраною, а вона лише усміхалася. Напевно, як і всі жінки, вона потайки мріяла про принца. Що ж, їй пощастило.

— Я теж не думала, що зустріну свого обраного тут, в Аурелії, на квінті.

Ми зупинилися біля озера. Небо вже забарвилося в рожево-багряний, призахідне сонце робило волосся Вальміри ще більш яскравим. Простягнув руку й торкнувся її пасма, заправив за вухо. Торкнувся дівочої щоки. Її шкіра була теплою, навіть гарячою. Пучки пальців трохи поколювало, коли я проводив ними по шкірі демониці. Вона була приємною на дотик, ніби оксамитовою.

Вальміра заплющила очі, схилила голову трохи набік, пригорнувшись до моєї руки. Її темні вії, з багряним відтінком, відкидали тіні на щоки. І все ж вона гарна.

Зробив крок до неї, щоби бути на відстані поцілунку. Один бік мене хотів її поцілувати, а інший — зволікав. Нахилявся повільно, ніби боровся сам із собою. Наше дихання змішалося, губи були так близько.

— Вальміро, — закричав якийсь хлопець. — Вал, де ти? Тобі вхідний виклик від ліра…

Вальміра здригнулася, швидко відстрибнула від мене і крикнула:

— Я тут!

Потім вона звела на мене очі й усміхнулася. Переступила з ноги на ногу, знову глянула мені за спину, де до нас наближався знайомець Вальміри.

— Вибач, — усміхнулася криво. — Це мій товариш. Ми з ним росли разом. Напевно зі мною хоче звʼязатися тато. Я забула свій магіком, то Берн певно забрав.

Вона тараторила й усміхалася. Трохи натягнуто, як мені здалося. Демон всередині нашорошився. Я відчував його незадоволення, але не розумів, з приводу чого.

До нас наблизився сірошкірий демон, з гострими рисами обличчя. Він був трохи нижчий і худіший за мене.

— Берне, — усміхнулася Вальміра, тільки-но хлопець підійшов достатньо близько. — Познайомся, це мій емесс Астар, ми щойно знайшли одне одного.

Вальміра знову тараторила.

«Таке враження», — буркнув демон. — «Що вона базікає, аби цей хлопчина нічого зайвого не сказав».

Я тільки пирхнув подумки. Інколи мій демон любив у всьому бачити підступ.

— Астаре, це мій товариш Берн.

Я простягнув руку Бернові й ми обмінялися міцним рукостисканням. Хлопець кілька секунд дивився на мене, а потім повернувся до Вальміри.

— Вал, з тобою намагається звʼязатися…

— Тато? — швидко випалила вона.

Берн кивнув і скоса зиркнув на мене.

— Дякую, я зараз підійду. Мій магіком у тебе?

— У твоїй кімнаті, — відповів хлопець. — Я піду.

Вальміра кивнула, ще раз подякувала, а тоді нарешті звернула на мене увагу.

— Вибач, я маю йти, — вона наблизилася до мене й торкнулася руки. Зазирнула у вічі, і мені знову закортіло її поцілувати. — Сподіваюся, що ти завтра вільний і ми зможемо провести більше часу разом, — спокусливо проворкотіла демониця.

Широка усмішка наповзла на моє обличчя.

— Не сумнівайся, крихітко, — відповів я, а тоді схилився в коротко поцілував у її пухкі вуста. Вони були мʼякими, приємними й ледь вологими.

Вальміра уривчасто зітхнула й розтулила губи.

Поцілунок був… майже звичайним. Мене накрило розчарування. Якось я очікував більшого від першого поцілунку з обраною. Вальміра тихо зітхнула, обіймаючи мене за шию, а тоді відсторонилася.

— Вибач, я маю іти. Не хочу змушувати батька чекати. Він у мене трохи, — вона скривилася. — Владний.

Я кивнув.

— Я проведу тебе до корпусу, — мовив я.

Вальміра усміхнулася й коротко кивнула. Я запропонував їй лікоть, і вона з радістю погодилася. Обвила мою руку своєю і ми повільно рушили темною стежкою до старого корпусу, де жили члени делегацій.

Ми опинилися в старій частині швидко, ніби сам час поспішав розлучити мене з Вальмірою. Від цієї думки відчув дивне полегшення.

«Я просто втомився», — запевнив себе.

Треба відпочити. Цей день був занадто довгим.

— Дякую, що провів мене, — тихо сказала Вальміра. — Зустрінемося завтра?

В її голосі звучали нотки надії і якоїсь жаги. Можливо її відчуття сильніші, аніж мої? Може мені потрібен час, щоб звʼязок закріпився?

Ці думки розривали мій мозок і я відчував, як підкрадається головний біль.