Розділ 5

Астар

— Зелений, — радісно викрикнув Дрейк. — Дай пʼять, ми з тобою в команді.

Я всміхнувся і з розмаху відбив йому «п’ять». Дзвінкий ляск прокотився залою, змушуючи кількох адептів озирнутися. Поруч почулося важке зітхання Аяди.

— Що сталося, мала? — запитав.

Аяда усміхнулася, але якось вимушено, а тоді простягнула свою ліву руку. На запʼясті, прямо над веною, мерехтіла синя мітка.

— Запасний склад, — констатував я і, не чекаючи запрошення, притягнув подругу до себе, по-братньому обійнявши за плечі. — Ти засмутилася.

Це не було питанням. У її погляді було стільки гіркоти, що мені навіть стало трохи соромно за свою радість.

— Звісно, — пробубніла вона. — Це показує, що я недостатньо сильна. Досі.

Останнє слово вона прошепотіла, і якби не мій гострий слух, я б не розчув.

— Аядо, не кажи дурниць. Я не буду вправляти тобі мізки та розказувати, яка ти класна та сильна. Випробування це ще й елемент удачі.

Я відсторонив її на відстань витягнутої руки й зазирнув в очі.

— Ми в одній команді. І повір мені, на цьому турнірі запасний гравець швидко може стати основним.

Аяда скривилася, але все ж кивнула. Я розумів її як ніхто, вона хотіла бути у всьому ідеальною, сильною, старалася більше, ніж будь-хто. Я був такий самий. Мій титул зобовʼязував викладатися не на сто, а на всі двісті відсотків.

Кімната заповнювалася все новими й новими людьми. Десь чулися радісні зойки та привітання, а десь — навіть схлипи.

Нарешті двері відчинилися з противним скрипом, і в кімнату зайшли ліри Іріан келʼБлудрон та Рейгар дʼАррель.

Ректор зупинився посеред кімнати й плеснув у долоні. Голоси навколо нього стали стихати, і фігури повільно оберталися до нього.

Аяда розштовхувала натовп, щоби підібратися ближче до свого шинталь, а ми з Дрейком, чомусь, слідували за нею. Ніби відчували, що маємо її захищати. Як молодшу сестру.

— Вітаю всіх, хто зміг потрапити до основного та запасного складів. Ви проявили неабияку спритність, мужність та силу. Не здалися та не пішли на поводу у емоцій, — сказав ректор. — Післязавтра буде ще один відбірковий тур — цього разу для цілителів, які мають намір потрапити в команду. Раніше існувало обмеження, що участь у турнірі можуть брати лише адепти з другого по пʼятий курс, але цьогоріч це обмеження скасовано.

Ректор ще щось розповідав, але я знову поринув у свої думки. Я і без Іріана знав, що основний склад налічує пʼятеро людей: двох бойовиків, цілителя, артефактора та ще одного стихійника-творця, таким чином залучаючи всі чотири факультети, які були в Академії.

Нарешті ректор закінчив свою промову, ще раз привітав учасників та вийшов геть, забравши із собою Аяду.

— Я до біса втомився і хочу жерти, — промовив Дрейк і потягнув мене до виходу.

Я не пручався, бо цілковито розділяв його настрій та потреби.

Ми коротким шляхом дійшли до їдальні (вже встигли знайти лазівки за два роки навчання тут) і стали майже на початок черги.

Нагрібши побільше мʼяса, сіли за столик та почали їсти. Коли шлунок був набитий смачною їжею, а демон вуркотів, я почув над собою голос:

— Вітаю з місцем у команді, красунчику.

Підвів погляд, ковзаючи стрункою фігурою демониці, що стояла поруч із нашим столиком та кутиком рота усміхнувся Вальмірі.

— Дякую, — схилив голову на бік та скоса глянув на неї, блукаючи затуманеним поглядом по її обличчю. Сьогодні мене тягнуло зазирнути їй у вічі, але я не піддався цьому інстинкту. Навіть сам не зрозумів чому. — Судячи з твоєї задоволеної усмішки, ти теж у команді.

Вона усміхнулася ще ширше й кивнула. А потім ковзнула на мій диванчик, сівши поруч. Майже впритул.

— Не хочеш відсвяткувати цю подію, поки не почалися змагання і ми не стали «ворогами»?

Я знизав плечима.

Вальміра знову усміхнулася, а ніздрі заповнив її солодкий аромат. Цього разу він здався приємнішим. Відчув, як прохолодна рука демониці торкнулася мого передпліччя. Демон всередині завмер, ніби прислухався до відчуттів від її доторків.

Ніби під гіпнозом я підвів погляд і зазирнув у фіолетові очі Вальміри.

Усе навколо стихло, ніби нас накрили ковпаком. Зіниці Вальміри розширилися, а потім витяглися у вузеньку щілинку. Серце билося трохи прискорено, але не калатало. Фіолет її очей затягував мене, а розум прошепотів: «Емесса…». Я не міг відвести погляду, а думки все наполегливіше відбивали одне й те саме. Я зустрів свою емессу.

Вальміра повільно простягнула руку та торкнулася моєї щоки.

— Це ти, — прошепотіла вона хрипко й усміхнулася.

В один момент мені здалося, що ця усмішка була хижацькою та задоволеною, а не ніжною, але ця думка швидко змеркла.

Я кивнув. Розтулив рота, щоб щось сказати, проте хтось торкнувся моєї руки й мариво розсіялося.

— Гей, друже, — занепокоєно промовив Дрейк. — З тобою все гаразд?